Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

— Алекс, — тихо, але твердо промовила вона, її голос зрадницьки тремтів. — Ти ж знаєш… ти завжди знав, що між нами нічого не могло бути. У мене є Ден. Мій наречений.

На іншому кінці дроту запанувала тиша, ще важча і глибша за попередню. Здавалося, повітря навколо неї загусло, стало важким і задушливим.

— Я… я знаю, — ледь чутно прошепотів Алекс, і в його голосі прозвучала така безнадія, що Злата мимоволі стиснула телефон сильніше. — Але… я все одно сподівався. Хоча б на мить…

— Не треба було, Алекс, — втомлено видихнула Злата. — Не треба було нічого починати. Це все… помилка. Болюча помилка для нас обох.

— То ти не прийдеш? — у його голосі знову прозвучала гірка надія, що чіплялася за останню соломинку.

Злата заплющила очі, і по її щоці скотилася гаряча сльоза.

— Ні, Алекс. Я не прийду. Це кінець.

І, не чекаючи відповіді, вона натиснула кнопку відбою. Тиша в кімнаті здалася оглушливою.

Вона завмерла, втупившись у темний екран телефону, ніби чекала, що він знову зателефонує, що скаже ще хоч слово, що якось виправить цю обірвану розмову.

А потім її серце шалено закалатало, розганяючи по венах гарячу хвилю надії. Він зателефонував. Він хоче її бачити. А вона бреше сама собі.

Не вагаючись ні секунди, підкоряючись імпульсу, що раптово охопив її, вона зірвалася з ліжка, схопила з вішалки першу-ліпшу куртку, натягнула кросівки на босі ноги і, не озираючись, вибігла з дому в нічну темряву, несучись назустріч невідомому майбутньому.