Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

 – Як це «завтра»? – пробурмотіла я. – Чому завтра? Ви ж обіцяли, що не будете мене квапити! 

– Обіцяв, – похмуро підтвердив ректор, – і дуже про це шкодую.

 – Давайте не будемо приймати поспішних рішень, – заговорила я швидко, боячись, що в нього вже й весільна сукня десь припасена. Халат же він устиг купити! – Навіщо нам поспішати? – продовжила я, пригладжуючи тремтячими руками волосся. 

– Ми ж нікуди не запізнюємося, правда? До чого така метушня? Я ще недостатньо добре вас знаю, як і ви мене! 

Ректор дивився на мене непроникним поглядом, а куточки його вуст ледь смикалися у посмішці. 

– Я вже досить тебе дізнався, – м’яко почав він, – як і ти мене буквально кілька хвилин тому. І якби я не зважав на твою дівочу сором’язливість, яка мені вже остогидла до півсмерті, ми б уже пізнали одне одного куди ближче. Я не знала, що сказати, тому мовчки кліпала очима, вчепившись у комір халата. 

– Облиш, Ізабелло, – єхидно кинув мені ректор. – Досить оберігати свою невинність, тебе ж тягне до мене з шаленою силою. Але ти брешеш мені, а найгірше – собі! То в чому сенс цього всього? Чому ти відтягуєш весілля, знаючи, що контракт все одно доведеться виконати? 

Він навис наді мною, схрестивши руки на грудях, і спопеляв мене гнівним поглядом. 

У пам’яті промайнув момент нашої найпершої зустрічі, коли він так само стояв наді мною і саркастично питав: «То що мені з тобою робити, Ізабелло Беннет?» 

Я глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтись і підібрати такі слова, щоб він не розлютився, а правильно мене зрозумів. 

– Ви маєте рацію, – випалила я. – Мене справді тягне до вас. І я не знаю чому. Ще зовсім нещодавно я боялася вас до паніки, а зараз… І це складно, розумієте? Вмістити все це в голові й розібратися в тому, що я сама відчуваю. 

Сказала й здивувалась власній сміливості, дивлячись йому просто у вічі, які в ту ж мить метали блискавки. 

– Нарешті зізналась, – пробурчав він. – Чому, чому… Бо я красень і взагалі чудовий хлопець – ось чому. 

Я не втрималася і пирснула зі сміху, затуляючи рота руками. Сміх душив мене, а я нічого не могла з собою вдіяти й продовжувала реготати. 

– Хороші хлопці не бігають ночами, закривши обличчя хусткою, – промовила я крізь сміх. – Тож не приписуйте собі зайвих чеснот.

 – Ще і як бігають, – ректор теж усміхався, – якщо хтось хоче образити їхню наречену. Ну і, загалом, виключно з необхідності.

 Він сів у крісло навпроти мене, закинув ногу на ногу й замислився. 

Потім різко видихнув і сказав:

 – І що ти пропонуєш? Кажи, я готовий слухати. Якщо переконаєш – подумаю. 

– Я прошу вас не тиснути на мене, – благально подивилася я на нього. – Ви ж сказали, що дасте мені час. От і дайте. 

Він примружився, ніби щось обмірковуючи, і спитав: 

– Припустімо, ми зробимо так, як хочеш ти. А що мені залишиться? 

– А що ви хочете? До речі, здається, ми вже вели цю розмову.

 – Саме так, крихітко Ізабелло! – вигукнув він. – Тоді ти отримала час, а я – суцільне нічого! Ну, окрім того, що ти мені досі винна.

– То чого ж ви хочете? – тихо спитала я. 

Він замислився й блиснув на мене сріблястими очима: – Добре. Ти знову отримаєш час, але! – він підняв вказівний палець вгору, привертаючи мою увагу. 

Його перервав якийсь звук, схожий на тріск скла. Ректор вийшов у коридор і повернувся, тримаючи в руках кришталеву пластину, яка мерехтіла, сигналізуючи про виклик.

 – Мені треба відповісти, – коротко сказав він і зник у спальні. 

Поки його не було, я встигла дійти до ванної кімнати, заплести косу й привести одяг до ладу.

 Ректор повернувся, і вигляд у нього був досить стурбований. 

– Щось сталося? – обережно поцікавилася я. 

– Поки що ні, – відповів він. – Завтра в Академію Арканум приїжджає Ейден Ллойд – єдиний магістр вогняної магії в нашій країні. На моє прохання він буде тренувати Стюарта. 

– Зачекайте, – я насупилась, це ім’я здалося мені знайомим. – Це ж один із ваших друзів? Здається, я бачила його ім’я в списку групи Ворона. 

Ректор кивнув: – Саме він. Його дар настільки рідкісний і складний в управлінні, що Його Величність не міг дозволити собі втратити такого бійця. А Стюарту буде корисно повчитись у того, хто володіє такою самою силою.

– То чому у вас вигляд, ніби сталося щось недобре? Ректор розсміявся: 

– Ейден терпіти не може Аріадну, а вона напевно чіплятиметься до нього з питаннями, щоб закінчити свою роботу. Так на чому ми зупинились?

 – Ви сказали, що я отримаю час, – охоче нагадала я. 

– Отримаєш, крихітко Ізабелло, – хижо примружився він.

 – Але я більше не стримуватиму себе. Ти можеш далі трястися над своєю невинністю, а мене це більше не обходить.