Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

— Це не те, чим здається… — слова прозвучали слабко, майже непомітно, коли я відштовхувала руки Аелара від себе.

Глорія різко вигнула брову, її обличчя застигло в ідеально відточеній масці презирства.

— Ну звісно, Енжело. Зрозуміло, — її голос був сповнений сарказму, а погляд — крижаний та убивчий водночас.

Не сказавши більше ані слова, вона розвернулася й рвучко зникла з кімнати, голосно грюкнувши дверима. Її постать зникла так швидко, ніби її поглинула тінь.

Я застигла, не в змозі рухатися, ніби все моє тіло скували ланцюги провини та відчаю. Але врешті-решт змусила себе діяти.

“Я повинна з нею порозумітися! Це все зовсім не так!” — подумала я, крокуючи до задніх дверей.

Проходячи повз Аелара, я кинула на нього докірливий погляд, повний гніву та розчарування.

“Ну ось навіщо? Аеларе, навіщо?”

Він не відповів. Його мовчання лише підсилило мою образу.

На веранді я побачила тонкий силует Глорії, який тремтів у холодному місячному світлі. Але не холод примушував її плечі здригатися. Вона тремтіла від злості, і її напружена постава видавала, як важко їй стримувати шквал емоцій.

Я повільно наблизилася до неї, розуміючи, що кожне моє слово зараз може як згладити ситуацію, так і остаточно її зруйнувати.

— Глоріє… Дозволь пояснити… — тихо сказала я, намагаючись підібрати слова, які змогли б її заспокоїти.

— Ні! Це ти мене послухай! — різко перебила мене розгнівана Глорія. Її голос зривався, а в очах спалахували іскри люті. У гніві вона була страшною, її сила та емоції буквально випромінювалися у повітрі, змушуючи мене завмерти на місці. — Я втомилася! Втомилася від твоєї брехні!

— Але я…

Вона підняла руку, змусивши мене замовкнути, і продовжила, вже не стримуючи свою емоційну бурю:

— Брехні! Твоєї брехні самій собі й всім навколо! Бідна нещасна дівчинка, яку залишив коханий! “Еван — найкраще, що було з тобою!” — її голос хрипнув, але кожне слово різало мене, як ніж. — Саме він робив тебе справжньою… живою! А ти! Ти зрадила його! Він любив тебе більше за власне життя! Понад усе на світі! Більше за сім’ю! А ти розбила його серце! Ти зрадила його довіру! Через тебе я не можу побачитися з власним братом уже понад чотири місяці! Чуєш? Чотири місяці! Та що там побачитися, я навіть поговорити з ним не можу!

Її голос здригався, але разом із тим ставав сильнішим. Я слухала цей потік болю й образи й не могла знайти в собі сміливості перебити її. Усе, що вона казала, било прямо в ціль.

— А всі навколо жаліють тебе! — вона презирливо скривилася. — Тебе! Носяться з тобою, як із писаною торбою! І я теж! Я, уявляєш?! Спочатку я навіть вірила у твоє каяття! А це все! — вона різко махнула рукою, її очі палали від гніву. — Це просто жалюгідна вистава! Всім давно все зрозуміло щодо вас з Аеларом! Але ти продовжувала брехати! Брехати собі, брехати всім довкола! А ці твої кошмари… — вона глузливо всміхнулася, ніби її слова мали мене розчавити. — Це просто твоє почуття провини натякає тобі на дрімучу совість! Хоча, можливо, ти й це вигадала, щоб усі тебе жаліли ще більше. “Бідна сирітка Енжело!”

— Глорія! — мій голос став жорсткішим, але її це зовсім не зупинило.

Вона різко підійшла ближче, і я відчула її емоції, як хвилю, яка ось-ось зіб’є мене з ніг.

— Навіщо цей маскарад? Навіщо?! Ну трахаєшся ти з цим Берсарком, ну й добре! Зізнайся вже чесно, і відпусти мого брата! Відпусти його, розумієш?!

— Глорія! — я підвищила голос, гнів повільно розтікався моїми венами, змушуючи відповідати на її натиск. — Між мною та Аеларом немає романтичних стосунків! Я кохаю тільки…

Але я не встигла закінчити фразу, як її істеричний регіт розрізав тишу.

— О, ну звісно, “немає стосунків”! — вона схопилася за живіт, її голос був пронизаний сарказмом. — Ми все бачили, Енжело. Бачили! Як “нічого немає”! І як же так сталося, що він опинився у твоїй спальні минулої ночі, а? Чи, може, це теж випадковість? А цей подарунок? Ця проклята квітка, яку він для тебе добув невідомо яким чином? Теж просто дружній жест? — її голос знову змінився, наповнившись відчаєм. — І цей поцілунок кілька хвилин тому? Це що, теж було нічого? Досить! Досить брехні, Енжело!

Я вдихнула на повні груди, намагаючись стримати емоції, але її слова розривали мене на частини.

— Але, Глорія… Я кажу правду. Прошу, повір мені, — тихо промовила я, намагаючись знайти хоч краплю співчуття в її погляді.

— Ти! Ти звичайнісінька шльондра, якій одного чоловіка виявилося недостатньо! Я не здивуюся, якщо і Ділан тебе потрахує!

Її слова вдарили мене, наче ляпас. Ні, це був ніж у спину. Гострий і нещадний. Усе тіло наче оніміло, я задихалася від образи й гіркоти. Слова застрягли в горлі, а серце калатало так сильно, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей.

Сльози гарячими струмками текли по моїх щоках, обпікаючи шкіру. Тихим, хрипким голосом, крізь ридання, я нарешті вимовила:

— Ти… Ти навіть не уявляєш, наскільки глибоко ранила мене… Колись ти пошкодуєш про ці слова. Колись ти зрозумієш, як сильно помилилася.

Я вдихнула, намагаючись заспокоїтися, але біль не відпускав. Глибоко всередині, у душі, щось зламалося.

— Я могла б розповісти тобі всю правду. Просто щоб ти зрозуміла, наскільки несправедливі твої звинувачення, наскільки жорстокі твої слова. Але це не мій секрет. Не мій.

Я голосно схлипнула. У голові пульсувала думка: Нас слухають. Усі присутні слухають нашу сварку. Хтось навіть намагався зайти на веранду… але я цього не дозволила. Я підсвідомо запечатала двері магією.

Мій погляд зустрівся з нею. У ньому було стільки гніву й образи, але я не мала сили боротися. Занадто боляче. Занадто несправедливо.

— Я не хочу більше тебе бачити. Ніколи. — Я прошипіла ці слова крізь міцно зціплені зуби, дивлячись їй прямо в очі.

Так, можна зрозуміти її образу, її злість, її підозри. Навіть її звинувачення, якщо дивитися на ситуацію її очима. Але я думала, що ми друзі. Друзі, які вірять одне одному. Друзі, які ніколи не зраджують, які не шукають підступів у словах і вчинках, які не збирають зло й образу. І точно не говорять таких бридких речей за спиною.