Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Клем ішов швидко і вже повертав на широку дорогу, що вела від шосе до лісництва. Тут було видніше — гілки дерев не з’єднувалися між собою в зелений тунель. Кульчик погасив ліхтарик і пішов повільніше. Він уже захекався од швидкої ходи. Та, власне, й нема потреби поспішати. Сьогодні все одно він уже не працюватиме. Його думки надто зайняті Вікою. Що й казати — чудо не дівчина... Як мило вона хотіла помогти йому. Може, знову щось передрукує, доки його не буде? І зніяковів, піймавши себе на цій корисливій думці.
Зненацька праворуч поміж деревами блиснули гострі зеленуваті вогники. Клем присвітив туди ліхтариком. Вогники пропали. Ліс порідшав, по той бік дороги, на мокрому, болотистому місці вузькою смугою потяглися кущі.
Кульчик мимоволі, не усвідомлюючи того, наддав ходи. Через деякий час озирнувся. Зеленаві іскорки таємничо блимали вже в другому місці. Недалеко від них загорілися інші.
І раптом, незважаючи на сильний мороз, Клемові зробилося жарко, аж душно. Мимохіть потягнувся рукою до шиї, розстібаючи куртку. Йому згадалося, що старший лісничий Дзядонь казав про вовків, які, налякані облавою в інших місцях, нібито появилися в околицях Піша.
Вогники поблискували біля дороги, мовби ховалися в кущах. Тепер їх було більше. Може, то сови? Але чого ж усі вони лазять по землі? Цікаво, чи й у сарн очі світяться в темряві? Теж так блищать?.. О, вони появилися знову, тепер наче ближче... А що, як то справді вовки?
Сорочка стала мокра від поту, немов її намочили у воді. Несамовито забилося серце. Клем кинувся бігти. Вже недалеко — кілометр з гаком — до лісництва, може, йому пощастить утекти від цих вогників, що поблискують у темряві.
Вони зовсім близько. Хай би вже вибігли на дорогу, може, розпізнав би, чи то справді вовки. Хай би завили, і то був би якийсь знак. Може, їх стримає ліхтарик. Провів позад себе смугою світла. Вогники погасли, зникли, тільки хиталася в одному місці гілка придорожньої ліщини. Але ні, он там знову заблищали. Якісь тіні край дороги. Важко розрізнити. Хай йому чорт, у ліхтарику щось заїло, світить із перебоями! А вогники блимають уже зовсім близько, якісь тіні сунуться дорогою. Боже, вовки!
Злякано крикнув. Тільки тепер він пізнав, що таке страх. Світло ліхтарика вихопило з темряви три тіні, які сунули по втоптаному снігу. Світло стримало їх, вовки звернули трохи в ліс і звідти блимали голодними, лютими баньками.
Чоботи були мов пудові, куртка — наче з заліза, піт цівками лився з-під хутряної шапки, заливав очі. Правою рукою — він і не помітив, як десь загубив рукавицю з неї — Клем конвульсивно стискав ліхтарик і біг майже боком, шмагаючи позад себе темряву смугою миготливого світла. Вогники в кущах не гасли, посувалися. Одна тінь вискочила на дорогу, якусь мить сунула по ній, тоді знову щезла в лісі.
Знову заїло... І чому той Дзядонь тільки так, між іншим, згадав про вовків? Коли б він рішуче все виклав, то Клем заночував би в управлінні, а вранці повернувся б... О боже, вони вже так близько, коли б він став, то, певно, почув би їхнє тупотіння. О, нарешті загорівся ліхтарик! Вовки спинилися, проте більше не тікають у ліс, стоять купкою. Три... Ні, чотири. Біжать, тільки не вискакують на світло. А ліхтарик світить слабше, чи то, може, так здається. Що роблять у таких ситуаціях? Ага, справді ж — на дерево! Треба мерщій вилізти на дерево, на якесь товсте дерево, щоб легше було видертися.
А вовки біжать, незважаючи на світло! Вони вже не бояться. Це остання хвилина, скоріше на дерево, байдуже яке, на перше-ліпше дерево.
Через сніговий замет він кинувся за придорожню канаву, підстрибнувши, вчепився за найнижчу гілляку, задер ноги вгору, обхопив ними стовбур і вже тягнувся рукою далі, вище, ліз, як ніколи в житті.
Внизу щось ударилось об дерево, почулося тихе гарчання. Клем обімлів: йому здалося, що, ховаючи під час тої розпачливої втечі ліхтарик, він просто впустив його додолу. Засунув руку в кишеню куртки — холодний дотик металу заспокоїв його. Хлопець посвітив униз, під дерево. Там заворушилося, чотири вовки відскочили вбік, посідали, один блимнув зеленими очима, повертівся, став.
Аж тепер Клем відчув страшенну втому, слабість у всьому тілі. Судорожно притулився до дерева, міцніше обняв руками стовбур, щоб не впасти, його нудило, може, від швидкого бігу, а може, від страху. Хто ж міг би сподіватися на таке! Стільки раз він ходив сам цією дорогого, і ніколи нічого. То ті чортові мисливці, мало що не вибили вовків, а ще порозганяли їх в інші місця, саме щоб оце Клемові наткнутися на них. От тобі, хлопче, і книжка, от тобі й любощі! Мороз близько двадцяти градусів, тут він довго не висидить — змерзне, руки заклякнуть, і він упаде прямо в пащу тим дияволам. Звідси чути, як вони дихають, як жахливо сапають.
Клем спробував умоститися зручніше на товстій бічній гілляці. Але інші гілки, які на всі боки стирчали з стовбура, заважали йому. Однією рукою хлопець заходився розстібати пояс на штанях. Нелегко це було, а ще важче — коли почав прив’язуватися. Пояс був короткий, пряжка видавалася дуже слабка. Нарешті якось упорався. Блимнув ліхтариком. Звірі вже не тікали, тільки грізно загарчали. Зіщулились, ховаючи очі од світла.
Що робити? А коли б вилізти на верхівку дерева і ліхтариком давати сигнали, до лісництва ж не так далеко — оцей поворот, а потім ще один. Може, помітять, зрозуміють, що це тривога.
Клем знову набрався трохи духу. Подивився вгору, посвітив туди. Гілки росли густо, місцями так, що й не продертися. І стовбур був не дуже товстий. Інші дерева були вищі. Невдало вибрав. Треба було раніше вилазити на дерево. Там, де росли дуби. Авжеж! Спробуй вилізь — дерева рівні, високі, внизу жодної гілки. Та, власне, й сама ця ідея з сигналами нічого не дасть. Хто там у лісі придивлятиметься до якогось миготіння ліхтарика. Якщо взагалі світло буде видно... Краще вже кричати, може, почують. Пані Гелена в цей час іще заглядає до хліва. Зрештою, собаки почують, зчинять тривогу...
Волав щосили, і крик його був довгий, тремтливий, ніби хтось легенько торкнувся пальцями струни. Перелякався,— до чого ж тихий у нього голос. Хоч і далеко відлунював, а був слабенький, ніби не його. Може, це втома, а може, страх паралізує горло? Знову кричав, а відповідало йому тільки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де козам роги правлять», після закриття браузера.