у білого, майже блондина, — через те, що він усміхався, круглі оченята стали меншими, вуха відстовбурчені, видніються з-під густого пушка світло-каштанового волосся, як у новобранця, якого змусив поголитися налисо якийсь злий сержант; у нього був трохи приплюснутий ніс, широкі вилиці; а ще від його штанів пахло борошном. Мабуть, його батько — пекар. Карло схилився над тим членом нескінченно ніжно, майже ласкаво. Він не насмілювався торкнутися його руками, а тому припав до нього губами, ледь торкаючись. Він хотів якнайдовше відтягнути хвилину, коли він муситиме торкнутися його, відчути. Втім, Сандро був іншої думки, а тому мовив: «Давай», а потім трохи підштовхнув Карло, ніби показуючи, що час переходити до головного. Карло радо підкорився. «Працюючи», Карло намагався, щоб Сандро відчув його старанність і покірність, від якої йому майже клубок у горлі застряг: він хотів, аби Сандро відчув, що Карло — його слуга. Спочатку він робив усе механічно, адже саме так поводиться «шльондра», змушуючи цим клієнта вдовольнитися машинальністю акту, за який їй заплатили. А потім Карло поволі, все сильніше закохуючись у той дитячий, але вже такий по-батьківському дужий прутень, у його вузликувату твердість й одночасно з тим ніжність, почав робити справу суттєвіше. А коли Сандро, трохи нахилившись до нього, мовив: «Молодець», Карло відчув приголомшливе щастя. Від цих слів він ніби стрімко впав у безодню ніжності й на очі йому навернулися сльози. Так було ще й тому, що Сандро намагався якнайдалі заштовхнути прутень, майже душачи Карло й доводячи до сліз. Потім Сандро поклав руку на потилицю Карло, й цей рух був неминучий; у нього була мозоляста важка рука, як у хлопця міцної статури, який усе життя працює. Трохи перебільшуючи, Карло подумав, що він відчуває, як на його потилиці лежить лапа якогось великого звіра; але найбільше його кидало в трепет од відчуття мало не болісної вдячності, коли ця рука почала спочатку злегка тиснути йому на потилицю, а потім чимраз сильніше й деспотичніше. Незабаром Сандро, піднявши іншу руку, поклав її Карлові на плече й почав тиснути на нього. Тепер, здається, воно було в полоні Сандро, цілком покірне його ххх волі. Майже задихаючись, з очима, повними сліз, через які чоловік уже не міг нічого розгледіти, Карло усвідомив, що тепер він уже не зі своєї волі рухає головою, а що наразі Сандро, настільки несамовито й швидко, так, що це взагалі здавалося неймовірним і не вкладалося в голові, рукою змушував його голову рухатись. Урешті, Сандро спинивсь, він мовчав. Карло відчув, як член хлопця набряк спочатку, потім наче вичавився, ніби аж розстав. Він спробував вивільнитися, але руки Сандро, мов лещата, стисли йому потилицю й плече. Лише згодом, коли було витиснуто останню краплю сперми, Сандро послабив хватку й відпустив голову Карло. Той відсахнувся й поглянув на Сандрів довбень, який був за кілька сантиметрів від його носа: обм’яклий, він здавався ще більшим; та й відблиск слини та сперми надавав пекучо-червоній шкірі звірячого, трохи соромітного блиску, але все одно було в ньому щось святобливе. Карло ще на мить підняв очі на Сандро. Це була ще одна мить, коли йому здалося, що споглядав він ціле століття. Усмішка на обличчі Сандро згасла: гру скінчено. Знову зніяковіння (легеньке), цього разу через коротке відчуття відрази, яка виникає після оргазму. Але й тут усе було за правилами: трохи грубої поспішності і легка розгубленість, бо не знаєш, де діти руки, щоб помитись. Карло посміхнувся хлопцеві, знову водночас манірно й ххх пробурмотів «Любий». І поспішив почистити той хоботок, масний від сімені, котрий досі не хотів поступатисяa[144], висячи майже у стані готовності: обсмоктуючи, Карло зауважив, наскільки він великий у профіль на тлі лугу та неба. Та поки Карло на мить загаявся, споглядаючи той член, Сандро рвучко забрав його. Карло дивився услід хлопцеві, коли той віддалявся, біжучи по польових горбках до своїх друзів, сміючись і застібаючись на ходу. З гурту вибігла ще одна тінь, то був наступний, котрий, пробігши повз Сандро, став просто перед Карло.
На ньому була темно-синя спецівка, як у автомеханіків. Уся в темних плямах і дуже пахла залізом та машинним маслом. Другого хлопця звали Серджіо. На відміну від Сандро, цей хлопчина був насупленим, а якщо й з’являлася в його темних очах усмішка, то вона ніби розтинала йому обличчя, наче шрам. Він взявся за гачок на застібці-змійці, яку він прозвав заслінкою, біля самої шиї й рівненько розстебнув її аж до паху. З-під спецівки показалися сіренькі штани та полунично-червона сорочка, почорніла від змазки. Серджіо стрімко розстебнув ременя й рішучим рухом вийняв з трусів члена, що зігнувся у густім та кучерявім волоссі. Він майже стояв. Та хоч і не ерегований, але, безперечно, навіть так він був більший за Сандрів, це вже було помітно. Отож, дужий та важкий, він ще дещо обм’якло висів, як нещодавно у Сандро. Карло, схвильований, відчуваючи, як шалено тіпається серце, нахилившись так, що пеніс Серджіо опинився за кілька сантиметрів від носа, почав милуватися ним зблизька, як перше було з Сандро, — на тлі далеких полів та небес над мерехтливими вогниками багатоповерхівок, що потопали у блакитнуватому місячному сяйві. Отож член Серджіо встав просто на Карлових очах, мов жива істота. Збуджений, сторчма, як у підлітків, з масною ніжною шкірою, що зібралася коло голівки, відкриваючи її, вона теж була рожевувата й висохла, вкрита тонкою темною шкіркою, під якою ховалися судини й через яку член був повносилий, схожий на циліндр. І цього разу Карло дивився на нього знизу вгору й милувався. Його усмішка не була ані щирою, ані сяйливою, навпаки, щось у ній було незграбне й силуване; очі світилися трохи непривітно, а на засмаглому обличчі з’явилась якась блідість; як у людей зі слабкою вдачею, а отже, підступних. Але так здавалося лише на перший погляд, адже то теж по суті була усмішка хлопчика, хлопчика, який неодмінно проживе нормальне й чесне життя. Можливо, до нього почала приходити журба, та, яка приходить до всіх, коли минає перша простодушна й щедротна молодість. Волосся у нього на голові було наче щільна й чорна скоринка: чорне як смола. Може, якби він дав йому відрости, воно б закучерявилося. Це пригладжене волосся прилягало до його прекрасної голови з чудовою потилицею, наче у статуї. Надзвичайно гарне, просте й розкішне волосся, як чіпка рослина, що плететься, не спроможна відчепитися від каменя чи туфової цеглини, підправляла те, що у нього була не бездоганна, а гіркувата
