Читати книгу - "Куджо"

У тому напіврозваленому будинку коло підніжжя пагорба її сигнали точно було чути. Може, вони там усі п’яні. А можливо, власники тих двох машин на доріжці («на під’їздці», автоматично виправила вона себе, «тут це називають під’їздкою») поїхали кудись на третьому авто. Їй хотілося розгледіти той будинок з вершини, та його затуляв схил пагорба.

Урешті-решт Донна припинила сигналити. Вона боялася, що, якщо й далі тиснутиме на клаксон, у «пінто» сяде акумулятор. Відколи вона купила авто, його не міняли. Донна все ще сподівалася, що «пінто» таки заведеться, коли охолоне двигун. Раніше так було завжди.

«Ти просто боїшся спробувати, бо якщо двигун не заведеться, що тоді?»

Вона вже простягала руку до ключа запалювання, коли в полі зору, похитуючись, з’явився собака. До цього він, зачаївшись, лежав перед машиною. Тепер він, звісивши голову й підібгавши хвоста, повільно брів у напрямку гаража. Пес петляв і похитувався, як п’яниця під час гіркого фінішу довгої гульні. Не оглядаючись, Куджо ковзнув у тінь будівлі і зник з очей.

Донна знов забрала руку.

— Мам, ми що, не їдемо?

— Сонечко, дай мені подумати, — сказала вона.

Вона виглянула з водійського віконця і поглянула ліворуч. Вісім швидких кроків — і вона опиниться перед задніми дверима будинку Кембера. У середній школі Донна була зіркою дівочої команди з легкої атлетики і ще й досі регулярно бігала. Вона була певна, що зможе дістатися до дверей швидше за собаку. У будинку є телефон. Один дзвінок у відділок до шерифа Баннермена — і все це жахіття скінчиться. Проте, якщо вона знову намагатиметься завести двигун, спроба може виявитися марною і тільки розлютити пса. Донна майже нічого не знала про сказ, але невиразно пригадувала прочитану колись статтю про те, що в скажених тварин з’являється майже надприродна чутливість до звуків. Гучний шум їх просто доводить до шаленства.

— Мамо?

— Ш-ш-ш, Теде, цить.

Вдумайся лишень: вісім швидких кроків.

Навіть якщо Куджо зачаївся й підстерігає в гаражі, за межами поля зору, Донна була впевнена — знала, — що зможе виграти гонку до дверей. Телефон? Добре. А ще… У таких людей, як Джо Кембер, неодмінно є зброя. Можливо, навіть ціла колекція. Яке було б задоволення перетворити кляту довбешку цього пса на купу вівсянки з полуничним джемом!

Вісім швидких кроків.

Впевненість. Оціни перспективу.

А якщо двері на ґанок виявляться замкненими?

Чи варто ризикувати?

Вона зважувала шанси, серце важко гупало в грудях. Одна річ, якби Донна була сама. Але припустімо, що двері замкнені. Вона може перегнати собаку на шляху до дверей, але не туди й назад. Тим паче коли собака почне бігти, коли кинеться на неї, як перше. А що робитиме Тед? Що, як він побачить, як осатанілий двохсотфунтовий пес нівечить його маму, як він кусатиме й роздиратиме її на шматки, аж доки не перегризе горло?

Ні, тут вони в безпеці.

Спробуй знову завести машину!

Донна простягла руку до ключа; частина її свідомості наполягала, що треба зачекати ще трохи, доки двигун повністю охолоне.

Повністю охолоне? Та вони тут уже більш як три години.

Вона вчепилася в ключ і повернула.

Двигун кашлянув раз, двічі, тричі, а тоді з ревом завівся.

— Слава тобі, Господи! — заплакала Донна.

— Мамо? — пронизливим голосом запитав Тед. — Ми їдемо? Їдемо?

— Їдемо, — з запалом сказала Донна, даючи задній хід.

Куджо стрілою вилетів з гаража і завмер на місці, придивляючись.

— Пішов на хер, псюро! — з тріумфом заверещала Донна.

Вона натисла на газ. «Пінто» проїхав десь зо два фути і став.

— Ні! — скрикнула Донна, коли на індикаторі знову загорілася ідіотська червона лампочка.

Коли двигун заглух, Куджо ступив ще два кроки вперед, але зараз він просто тихо стояв на місці, схиливши голову. «Спостерігає за мною», — знову майнула думка. Від собаки падала довга тінь, чітка, ніби фігура, вирізана з чорного гофрованого паперу.

Донна намацала ключ запалювання і перемкнула з холостого режиму на старт. Двигун обертався й обертався, але автомобіль не рухався. У вухах чулося хрипке сопіння, і кілька секунд Донна не усвідомлювала, що ці звуки видає вона сама. У ній зринула невиразна думка, що це міг бути собака. З жахливою гримасою вона молотила по стартеру і, зовсім забувши про Теда, проклинала його такими словами, яких і сама в собі не підозрювала. Весь цей час Куджо стояв, відкидаючи тінь, неначе виткану з якогось сюрреалістичного похоронного крепу. Спостерігав.

А тоді влігся на доріжку, немовби вирішивши, що шансів на втечу у них все одно немає. За це Донна ненавиділа пса ще більше, ніж коли він намагався вдертися в авто через Тедове вікно.

— Мамо… Мамо… Мамо!

Десь далеко. Не важливо. Зараз важлива тільки ця клята, маленька, суча машина. І вона заведеться. Вона змусить її завестися просто… силою… волі!

Вона не тямила, скільки часу просиділа отак, згорбившись над кермом, зі звислим на очі волоссям, безуспішно гамселячи стартер. До тями її привело не ридання Теда: воно вже встигло перетворитися на тихе поскиглювання. То був звук двигуна. Він то оживав на п’ять секунд, то знов уривався, ще п’ять секунд — знову пауза. Здавалося, паузи тривали все довше.

Вона добивала акумулятор.

Донна вимкнула двигун.

Вона потроху приходила до тями, ніби після непритомності. Пригадалося, як вона ще в коледжі захворіла на гастроентерит. Усередині все то підіймалося вгору, як на ліфті, то падало вниз із парашутом, аж доки вона не відключилася в одному з гуртожитських туалетів. Коли Донна опритомніла, все було так само: ти залишаєшся такою ж, як і була, але якийсь невидимий художник ніби розфарбував світ наново, спершу повертаючи йому природну гаму, а в кінці перестарався з яскравими тонами. Кольори просто-таки били в очі. Виглядало неправдоподібно і бутафорськи, як вітрина великого магазину: «ЛАСКАВО ПРОСИМО У ВЕСНЯНЕ РОЗМАЇТТЯ» або «ВСЕ ГОТОВЕ ДО ГРАНДІОЗНОГО ВІДКРИТТЯ».

Тед відсахнувся від неї: очі міцно заплющені, великий палець засунутий у рот. Другу руку він притис до задньої кишені, де лежали слова проти чудовиськ. Дихав він часто й неглибоко.

— Теде, сонечко, не переживай, — промовила Донна.

— Мамо, з тобою все нормально? — його голос радше нагадував хрипкий шепіт.

— Так. І з тобою теж усе буде добре. Принаймні ми в безпеці. Це розвалисько заведеться, ось побачиш.

— Я думав, ти на мене сердишся.

Вона взяла сина на