Читати книгу - "Куджо"

— Що ти, любий, не на тебе, — заперечила Донна, — зовсім не на тебе.

Тед обійняв її у відповідь.

— Він же не може нас дістати, правда ж?

— Правда.

— І не може… не може прогризти собі дірку всередину?

— Ні.

— Я його ненавиджу! — поривчасто вигукнув Тед. — Я хочу, щоб він здох.

— І я теж.

Донна визирнула у вікно і побачила, що сонце ось-ось сяде. При думці про це її охопив забобонний жах. Вона пригадала дитячі ігри в піжмурки, які завжди уривалися, коли тіні починали зливатися, перетворюючись на фіолетові лагуни. Пригадала той містичний поклик, що линув околицею міста її дитинства, той високий дитячий голос, далекий, магічний, який сповіщає, що вечеря вже готова і всі двері от-от замкнуться перед приходом ночі.

«Раз-два-три, всіх уже знайшли! Раз-два-три, всіх уже знайшли!»

Собака спостерігав за нею. Це божевілля, але сумнівів більше не було. Ці безтямні, скажені очі ні на мить не відривалися від її очей.

«Ні, це лише твоя уява. Він — просто собака, до того ж хворий. Справи і так уже досить погані, ще не вистачає вигадувати те, чого в собачих очах аж ніяк не може бути».

Так сказала собі Донна. Ще через кілька хвилин вона сказала собі, що очі Куджо нагадують очі деяких портретів, які, здається, не зводять з тебе погляду, в який би куток кімнати ти не пішов.

Але собака дивився на неї. І… і в його погляді було щось знайоме.

«Ні», — сказала собі Донна і спробувала відігнати думку, але було вже запізно.

Ти ж бачила його раніше, хіба ні? Того ранку, коли Тедові наснився перший кошмар, коли на кріслі лежала купа ковдр і простирадел, а на них сидів Тедів ведмедик, ти тоді відчинила шафу і на коротку мить побачила скоцюрблену постать із червоними очима, істоту, що приготувалася до стрибка. То був він, то був Куджо. Тед був абсолютно правий. Ось тільки чудовисько не сиділо в його шафі. Воно було тут. Воно…

(припини це)

було тут і чекало

(ПРИПИНИ ЦЕ, ДОННО!)

Вона втупилась у пса, уявляючи, ніби чує його думки. Прості думки. Одна і та ж проста схема, що повторюється безліч разів, незважаючи на вируючий, гарячковий клекіт його хвороби.

Вбити ЖІНКУ. Вбити ХЛОПЦЯ. Вбити ЖІНКУ. Вбити…

«Припини негайно, — різко наказала собі Донна. — Він не думає. І він — ніякий не довбаний бабай із дитячої шафи. Це всього лише хворий собака, і крапка. Скоро ти повіриш, що цей собака — то Божа кара за твою…»

Зненацька Куджо встав — так, ніби вона його покликала — і зник у сараї.

(так, ніби я його покликала)

З горла вирвався тремтливий, напівістеричний сміх.

Тед глянув на неї.

— Мамо?

— Нічого, любий.

Вона подивилася на темну пащу сараю-гаража, потім на задні двері будинку. Замкнені? Незамкнені? Замкнені? Незамкнені? Вона уявила монету, що злітає і перекидається в повітрі. Уявила барабан пістолета: п’ять гнізд порожні, в одному — куля. Замкнені? Незамкнені?

Сонце сіло, і від дня залишилася тільки біла смуга на західному обрії, не ширша, ніж біла лінія посередині дороги. Скоро і вона зникне. Праворуч від доріжки у високій траві цикади виводили своє бездумно веселе «цвір-цвір».

Куджо досі був у гаражі. «Їсть? — думала Донна. — Чи спить?»

Вона пригадала, що запакувала їм дещо попоїсти. Вона пролізла поміж сидіннями і знайшла коробочку для обіду та свою коричневу сумку. Її термос відкотився аж на сам зад, певно, тоді, коли авто трусилось і підскакувало на дорозі. Аби підчепити термос пальцем, їй довелося вигнутися. Блузка розстебнулася. Тед, що був наполовину задрімав, поворухнувся. Голос його одразу ж сповнився гострим жахом, що змусило Донну зненавидіти клятого пса ще дужче.

— Мамо? Мамо? Що ти…

— Просто витягаю їжу, — заспокоїла його Донна. — Ось мій термос, бачиш?

— Добре.

Він знову відкинувся на спинку крісла і засунув великий палець до рота.

Вона легенько потрясла великий термос біля вуха, очікуючи почути дзенькіт розбитого скла. Але зсередини чулося тільки хлюпання молока. Це вже було бодай щось.

— Теде, ти їсти хочеш?

— Я хочу подрімати, — відповів Тед, не розплющуючи очей і не витягаючи пальця з рота.

— Тобі треба підзарядити акумулятор, друже, — сказала Донна.

Тед навіть не усміхнувся.

— Я не голодний. Спати.

Вона кинула на нього стурбований погляд, але вирішила, що не слід наполягати далі. Сон був природною і, можливо, єдиною зброєю Теда, а крім того, минуло вже півгодини від того часу, коли він зазвичай лягав спати. Звісно, якби вони були вдома, перед тим як іти чистити зуби, Тед випив би склянку молока і з’їв трохи печива, а потім слухав би казку. Можливо, Мерсера Мейєра[62], а тоді…

Донна відчула, як гарячі сльози обпікають очі, і спробувала відкинути ці думки. Тремкими руками відкрутила кришку термоса і налила собі півчашки молока. Поставивши молоко на приладову панель, узяла одне печиво. Відкусивши шматочок, усвідомила, що помирає з голоду. З’їла ще три печива, випила трохи молока, закинула до рота чотири чи п’ять зелених оливок, а тоді опорожнила чашку. Тихенько відригнувши, вона пильніше придивилася до сараю.

Перед входом лежала темна тінь. Ось тільки то була не просто тінь. То був собака. Там був Куджо.

«Він стереже нас».

Ні, вона в це не вірила. Так само як не вірила, що бачила привид Куджо на купі ковдр у синовій шафі. Ні, от тільки… от тільки якась її частка в це вірила. І ця частка була не в голові.

У дзеркальце заднього огляду Донна кинула швидкий погляд туди, де була дорога. Щоб її розгледіти, було вже надто темно, та Донна знала, що дорога там, так само як знала, що сюди ніхто не навідається. Коли минулого разу вони всі троє приїжджали сюди лагодити Віків «ягуар» («Тоді собака поводився привітно, — пробурмотів голос у її голові. — Як Тед сміявся і гладив його, пам’ятаєш?»), Вік, страшенно регочучи, розповів Донні, що ще п’ять років тому в кінці дороги № 3 було міське сміттєзвалище. Потім