Читати книгу - "Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom"

Ліра дивилася на нього, і її серце переповнювалося такою радістю, таким полегшенням, що сльози знову навернулися на очі, але цього разу це були сльози щастя. Він стояв перед нею — не привид, не тінь, а жива, справжня людина. Попіл, що так довго вкривав його, наче саван, зник, оголивши справжню суть того, ким він був. 

— Сарне… — прошепотіла вона, роблячи крок йому назустріч. — Ти… це справді ти. 

— Так, Ліро, — відповів він. — Здається… я вдома. Вперше за дуже, дуже довгий час. 

Він простягнув їй руку, і вона без вагань вклала свою долоню в його. Його рука була теплою. Справжньою. Не холодною і відстороненою, як раніше. 

— Ми зробили це, — сказала вона, її голос тремтів від емоцій, що переповнювали її. — Ми пройшли. Вежа… вона прийняла нас. 

Сарн кивнув, його погляд був спрямований на сяючу арку, яка все ще пульсувала м'яким світлом, запрошуючи їх увійти. 

— Так. Але це… це тільки початок, Ліро. Я відчуваю… там, усередині… на нас чекає найголовніше. Те, заради чого ми пройшли цей шлях. 

Вони переглянулися, і в їхніх очах відбилася спільна рішучість і готовність зустріти все, що б не приготувала їм Вежа. Міцно тримаючись за руки, вони разом ступили в сяючий прохід. 

Усередині Вежі не було ні коридорів, ні кімнат у звичному розумінні. Вони опинилися у величезному, нескінченному просторі, наповненому м'яким, перлинним світлом, яке, здавалося, йшло звідусіль і нізвідки одночасно. Повітря тут було чистим, свіжим, воно вібрувало від того ж низького, могутнього гулу, що вони чули ззовні, але тепер він був не тривожним, а скоріше… заспокійливим. Навколо них повільно оберталися гігантські кристалічні структури, переливаючись усіма кольорами веселки, і Лірі здалося, що вона чує їхній тихий, мелодійний спів — ту саму музику, що доносилася з долини. 

Вони йшли гладкою, світлою підлогою, яка, здавалося, була зіткана з самого світла. Шлях вів їх усе глибше й глибше, до самого серця Вежі. Ліра відчувала, як її наповнює якась дивна, могутня енергія — енергія життя, надії, творення. Сарн ішов поруч, його обличчя було спокійним і зосередженим. Він більше не виглядав змученим чи зломленим. Тепер це була людина, що знайшла себе, свою силу, свою мету. 

Нарешті, вони вийшли у величезний, круглий зал. Стеля його губилася десь у немислимій висоті, а стіни, здавалося, складалися з міріадів крихітних, мерехтливих зірок. Посеред зали, на невеликому підвищенні, ширяло щось схоже на гігантський, пульсуючий кристал або згусток чистої, концентрованої енергії. Він випромінював неймовірно потужне сяйво і той самий гул, що був серцем Вежі. А від цього центрального згустку до стін тягнулися тонкі, світлі нитки, схожі на промені або на коріння якогось велетенського, небесного дерева. 

Навпроти них, на іншому боці зали, виднілася ще одна арка — двері, що вели, як вони зрозуміли, далі, можливо, на той самий оглядовий майданчик, про який колись шепотіли легенди, і звідки, як казала таємнича дівчина з містечка, відкривався вид на «майбутнє». 

Сарн і Ліра зупинилися перед цим неймовірним видовищем, відчуваючи, як їх охоплює благоговійний трепет. 

— Ось воно… — прошепотів Сарн, його голос був сповнений благоговіння. — Серце Вежі. Місце, де… все вирішується. 

Саме в цей момент вони обоє відчули це — знання, яке прийшло не ззовні, не зі слів, а з самої суті цього місця. Воно просто… було. Розуміння того, що Вежа — це древній, неймовірно складний біо-механізм, створений для очищення світу, для повернення йому життя. І для його активації, для того, щоб він запрацював на повну потужність, потрібна була енергія. Енергія чистих, сильних емоцій. Енергія жертви. Енергія кохання. 

Ліра згадала слова дівчини з міста: «Вежа вимагає… великої жертви». А Сарн… він просто знав. Він відчував це всією своєю зціленою, але все ще пам'ятаючою біль душею. 

Він подивився на Ліру, і в його карих очах був бездонний смуток, але й якась нова, світла рішучість. 

— Я розумію, що потрібно зробити, Ліро, — сказав він тихо, але твердо. 

— Що, Сарне? — запитала вона, хоча її серце вже стискалося від страшного передчуття. 

— Хтось… повинен віддати все, — відповів він, дивлячись на пульсуючий згусток енергії. — Все своє життя, всі свої почуття, всі свої надії. Щоб запустити її. Щоб… зцілити цей світ. Щоб… ти змогла побачити зорі. 

Він повернувся до неї, і на його обличчі була та сама слабка, але нескінченно ніжна посмішка, яку вона бачила лише одного разу. 

— Колись, дуже давно, Ліро, я вже врятувався, втік від своєї долі, — сказав він, і його голос був сповнений тихого суму. — Я думав, що обдурив її. Але мені здається… що тікати від своєї справжньої долі нескінченно неможливо. І, можливо… можливо, моя справжня доля — це не вічний пошук себе, а… ось це. Тут. Зараз. 

Він зробив крок до неї, взяв її руки у свої. Його долоні були теплими й сильними. 

— Я знайшов себе завдяки тобі, Ліро, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Ти показала мені, що означає знову відчувати, знову сподіватися, знову… кохати. Так, кохати, — повторив він, немов сам дивуючись цьому слову, але вимовляючи його з новою, віднайденою впевненістю. — І тепер… я хочу, щоб ти жила. Щоб ти бачила зорі. Щоб цей світ… знову став живим. Заради тебе. І заради всіх тих, хто так довго чекав цього світла. 

Він відпустив одну її руку і торкнувся її щоки. Його дотик був ніжним, як крило метелика. 

— Це… мій вибір, Ліро, — сказав він. — І я… я щасливий, що можу його зробити. 

Ліра дивилася на нього, і сльози текли по її обличчю. Вона не могла повірити, що після всього, через що він пройшов, після того, як він тільки-но знайшов себе, він готовий знову все втратити. Заради неї. Заради світу.