Читати книгу - "Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom"

Сльози щастя текли по її щоках, вона сміялася й плакала одночасно, не в змозі стримати емоцій, що переповнювали її. Вона подивилася на Сарна. Він теж дивився на небо, на ці перші, несміливі, але такі довгоочікувані зорі, і на його прекрасному, зціленому обличчі був вираз такого благоговійного захоплення, такого чистого, майже дитячого здивування, що Ліра зрозуміла — він бачить їх. По-справжньому. Кожним куточком своєї відродженої душі. 

Вони стояли на вершині Зоряної Вежі, обійнявшись, і дивилися, як відроджується їхній світ. Їхній світ. Який вони врятували своїм коханням, своєю вірою, своєю надією. Подорож підійшла до свого неймовірного фіналу. Нове, світле, сповнене зірок життя тільки починалося. Для них. І для всього світу. 
 
 
 
Час тепер спливав інакше — не сірими, безликими тижнями шляху крізь попелища, а яскравими, сповненими світла днями, кожен з яких був маленьким дивом. Минуло, либонь, два повних кола пір року відтоді, як Вежа Зір повернула світові його барви. Весна змінилася спекотним, дзвінким літом, за ним прийшла золота, щедра осінь, і ось уже знову повітря було пронизане ароматами пробудження життя. 

Ліра стояла на невисокому пагорбі, підставивши обличчя теплим променям полуденного сонця. Легенький вітерець грався в її волоссі, доносячи сміх і тихі голоси знизу, від великого, сяйливого ставка. Вона дивилася на ідилічну картину, від якої її серце стискалося у солодкій, майже болісній ніжності. Там, на м’якій картатій ковдрі, розстеленій просто на смарагдовій траві біля самісінької води, сиділи її батьки. Мати, з її добрими, променистими очима, в яких тепер не було й тіні колишньої тривоги, і батько, чиє обличчя, поцятковане зморшками сміху, світилося таким спокоєм і мудрістю, яких Ліра не пам’ятала навіть у дитинстві. Вони весело перекидалися крихтами білого хліба з нахабними, розгодованими качками, що з кахканням випрошували частування, створюючи навколо себе атмосферу безтурботного, простого людського щастя. 

Цей світ… він був справжнім. Таким, про який вона не сміла навіть мріяти в найвідчайдушніші миті свого шляху. Попіл зник, розвіявся безслідно, поступившись місцем буянню зелені, мереживу польових квітів, шепоту листя на деревах, які знову наважилися тягнутися до чистого, синього неба. А вночі… о, які тепер настали ночі! Оксамитові, бездонні, усіяні міріадами зірок, таких яскравих, таких близьких, що, здавалося, простягни руку — і торкнешся їхнього холодного, вічного вогню. Вежа Зір виконала свою справу. І вона, Ліра, була частиною цього дива. 

Поруч із нею, високий і сильний, стояв Сарн. Він обіймав її за плечі, і Ліра притулилася до нього, відчуваючи його тепло, його спокійний, рівний подих. Вітер куйовдив його довге темне волосся, що тепер виблискувало на сонці, мов воронове крило. Його обличчя, зі шляхетною горбинкою на носі та густими, виразними бровами, було звернене до тієї ж картини біля ставка. У його глибоких, карих очах відбивалося світло цього мирного дня, і в них більше не було й тіні того застарілого болю, тієї вселенської втоми, що так довго були його супутниками. Тепер вони світилися тихою радістю, умиротворенням і безмежною ніжністю, коли він дивився на неї. 

Він давно вже не був Попелястим. Трансформація, що почалася у Вежі, завершилася, повернувши йому не лише людську подобу, але й повноту почуттів, гостроту сприйняття, здатність кохати й бути коханим. Він усе ще пам'ятав своє минуле, свої поневіряння, свій біль — але тепер ці спогади не мучили його, вони стали частиною його досвіду, частиною його мудрості, частиною того, ким він став. Людиною, що пройшла крізь пекло і знайшла рай — не десь у захмарних далях, а тут, на цій відродженій землі, поруч із нею. 

Він нахилився і м'яко поцілував її в маківку. 

— Про що замислилась, моя зіронько? — його голос був глибоким, оксамитовим, таким рідним. 

Ліра усміхнулася, пригортаючись до нього ще міцніше. 

— Про те, як усе… неймовірно, — прошепотіла вона. — Про те, як ми дійшли. Про те, що все це… не сон. 

— Ні, не сон, — підтвердив він, його рука ніжно погладила її по волоссю. — Це наша реальність, Ліро. Та, яку ми вибороли разом. 

Вона підняла на нього очі, повні сліз щастя. 

— Вони чекають на нас, — кивнула вона в бік батьків, які саме їх помітили й тепер з усмішками махали їм, кличучи до себе. — Ти готовий? 

На його обличчі промайнула тінь збентеження, така зворушлива й незвична для того Сарна, яким він був раніше. 

— Трохи… хвилююся, — зізнався він, криво всміхнувшись. — Адже… вони твої батьки. А я… ну, ти знаєш. 

Ліра розсміялася — дзвінко, щасливо. 

— Вони полюблять тебе, Сарне, — сказала вона з цілковитою впевненістю. — Так само, як полюбила я. Бо ти… ти найкращий. 

Вона взяла його за руку, їхні пальці переплелися. 

— Ходімо, — мовила вона. — Час їм дізнатися, хто повернув мені не тільки зорі, а й саме життя. 

І вони пішли вниз схилом, по м'якій, шовковистій траві, назустріч своїм найдорожчим людям, назустріч своєму світлому, спільному майбутньому. Сонце сяяло, птахи співали, а попереду на них чекав сміх, тепло й любов — усе те, що вони так довго шукали і нарешті знайшли. 

Вони підійшли до ковдри. Мати й батько підвелися їм назустріч, їхні обличчя світилися радістю та неприхованою цікавістю, коли вони дивилися на Сарна. Ліра зупинилася перед ними, її серце тремтіло від щастя й гордості. Вона міцніше стиснула руку Сарна, відчуваючи, як він стискає її у відповідь. 

— Мамо, тату, — промовила вона, і її голос дзвенів від щастя. — Я хочу вас познайомити. Це Сарн. Чоловік, який урятував мене… і якого врятувала я. Мій друг. Моя опора. Моє кохання. І… — вона зробила паузу, її погляд, сповнений ніжності, затримався на ньому, — …моє майбутнє. 

Кінець