Читати книгу - "Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom"

І Вежа, немов почувши її невисловлене прохання, немов відчувши апогей їхнього єднання, відповіла. 

Пульсуючий кристал у центрі зали спалахнув із новою, сліпучою силою. Його світло було не просто білим — воно було живим, багатогранним, що увібрало в себе всі кольори веселки, всі відтінки світобудови. Могутній, гармонійний гул переріс у величну, космічну симфонію, яка заповнила весь простір, проникаючи в кожну клітинку їхніх тіл, резонуючи з кожним ударом їхніх сердець. Сяючі нитки, що простяглися від кристала до стін, спалахнули тисячами вогнів, і вся зала перетворилася на одне величезне, осяйне, дихаюче серце. 

Ліра і Сарн відчули, як невідома, але безмежно добра й могутня сила підхоплює їх, огортає, притягує до цього палаючого центру. Це не було насильством, це було… запрошенням. Обіймами. Вони не чинили опору. Вони просто віддали себе цьому потоку, довіряючись йому, довіряючись одне одному. 

Їхні почуття — її безмежне, самовіддане кохання до нього, його віднайдене, вистраждане, але таке чисте й сильне кохання до неї; їхня спільна, незламна віра в майбутнє, їхня відчайдушна надія на зцілення світу, їхня готовність віддати все, не просячи нічого натомість — усе це злилося в один неймовірний, сліпучий потік енергії. Він вирвався з їхніх сердець, з їхніх душ, із самої їхньої суті, і спрямувався до пульсуючого кристала. 

Ліра заплющила очі, її рука міцно стискала долоню Сарна. Вона більше не відчувала свого тіла, вона була чистим світлом, чистим почуттям, розчиненим у цьому нескінченному потоці любові та енергії. Вона відчувала його поруч — не просто його руку, а його душу, його серце, його світло — і вони були єдині. Вони були Вежею. Вони були світом. Вони були любов'ю, яка зцілює все. 

Це тривало мить, яка здалася вічністю, або вічність, стиснуту до однієї сліпучої миті. А потім… усе стихло. Осліпливе світло почало повільно меркнути, поступаючись місцем м'якому, перлинному сяйву. Гул Вежі знову став тихим, заспокійливим, як дихання сплячого гіганта. 

Ліра розплющила очі. Вони все ще стояли посеред зали, тримаючись за руки. Але все навколо і всередині них змінилося. Повітря було кришталево чистим, наповненим якоюсь неймовірною свіжістю, якоюсь життєвою силою, якої вона ніколи раніше не відчувала. 

І Сарн… Вона подивилася на нього, і в неї перехопило подих. Попіл — цей вічний, проклятий супутник його страждань — зник. Безслідно. Його шкіра сяяла теплим, здоровим світлом, немов ніколи не знала дотику тліну. Його довге, темне волосся м'яко обрамляло обличчя, і в ньому грали живі відблиски. А очі… його карі очі дивилися на неї з такою бездонною ніжністю, з таким чистим, незатьмареним коханням, що серце Ліри завмерло від щастя. Це був він. Справжній. Зцілений. Вільний. 

— Сарне… — прошепотіла вона, її голос тремтів від невимовних емоцій. Сльози знову текли по її щоках, але це були найщасливіші сльози в її житті. 

Він посміхнувся їй — тією самою, своєю новою, відкритою, променистою посмішкою, яка запалювала зорі в його очах. 

— Так, Ліро, — відповів він, і його голос звучав як музика — сильний, глибокий, повний життя. — Це я. Справжній я. Здається… здається, у нас усе вийшло. Ми… ми зробили це. 

Він підняв її руку до своїх губ і ніжно поцілував її пальці. 

— Ти… ти подарувала мені не тільки життя, Ліро. Ти подарувала мені… мене самого. 

У цей момент вони побачили її — Двері. Та сама арка на протилежному боці зали, яка раніше була лише нечітким натяком, тепер сяяла яскравим, вабливим світлом, запрошуючи їх ступити в майбутнє. 

— Ходімо? — запитав Сарн, його очі сяяли передчуттям і щастям. 

Ліра кивнула, не в змозі вимовити ні слова, її душа співала. 

Міцно, нерозривно тримаючись за руки, вони підійшли до арки і ступили крізь неї, залишаючи позаду серце Вежі, але несучи з собою її світло та її благословення. 

Вони опинилися на вершині світу. Широкий, відкритий оглядовий майданчик, висічений з кристала, ширяв над Долиною, і краєвид, що відкрився перед ними, був таким прекрасним, таким неймовірним, що в них перехопило подих. 

Попіл… він зникав! Прямо у них на очах сіра, безжиттєва пелена, що так довго душила світ, рідшала, танула, розсипалася міріадами іскор, немов її змивав невидимий, благодатний дощ. І крізь неї… о, Боже!.. крізь неї пробивалися промені! Справжні, теплі, золотисті промені сонця, якого цей світ не бачив цілу вічність! 

Вони освітили долину, і Ліра закричала від захвату, бо під їхнім дотиком сірий, мертвий попіл на очах перетворювався на смарагдову траву! По схилах пагорбів, по дну долини побігли зелені струмки, розквітали квіти — яскраві, соковиті, немислимих відтінків! Кристали, що до цього співали свою тиху, трохи сумну пісню, тепер спалахнули всіма кольорами веселки, і їхня музика стала гімном — гімном відродження, гімном життя! 

Вдалині, там, де раніше були лише безжиттєві руїни, почали проступати обриси молодих лісів, поблискували стрічки повноводних річок, синіли плеса чистих озер. Повітря наповнилося тисячами давно забутих звуків — радісним щебетом птахів, що повернулися до своїх рідних країв, радісним дзижчанням бджіл, тихим шелестом молодого листя, омитого першим справжнім дощем. Світ… світ прокидався! Він відроджувався до життя! 

А небо… Ліра підняла голову, і її серце завмерло від невимовного щастя. Сіра, гнітюча пелена зникла безслідно. Над ними розкинувся бездонний, темно-синій оксамит нічного неба, і на ньому… на ньому сяяли зорі! Мільярди! Яскраві, мерехтливі, переливчасті, немов розсипані чиєюсь щедрою рукою алмази! Вони були такими близькими, такими справжніми! Ті самі зорі, про які вона мріяла все своє життя, про які розповідала Сарну! Вони повернулися!