Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сентиментальні мандрівки Галичиною 📚 - Українською

Читати книгу - "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

259
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сентиментальні мандрівки Галичиною" автора Галина Василівна Москалець. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 67
Перейти на сторінку:
я сиділа на схилі пагорба, милувалась краєвидом, білими скелями, і раптом у моє життя увірвався «Байкал», на дні якого спочивають авто і тіла людей, і спочиватимуть там до кінця віку. Мабуть, мене в моїх мандрах береже якийсь янгол, бо якби не бесіда з тією жінкою, що верталася з міста, я б потрапила просто під ноги суворим молодикам спортивної зовнішності. І що? Та нічого. Просто їм би довелося переді мною розступитися, або мені їх обійти. А раз цього не трапилось, я відчуватиму ще довго холодок на серці, так і не дізнавшись, чи була небезпека, чи ні. Відтоді я просто поверталася з печер назад, в межі міста.

Я змушена подорожувати сама, бо нема кому скласти мені товариство. Я вже пробувала. Дехто балакучий надто, дехто скиглить від втоми. Якби я сподівалась на компанію, то не побачила б і третини того, що бачу. Присутність когось не дає зосередитись, а коли я бачу перед собою гарну стежку чи в лісі, чи в полі, у мене вселяється її дух, і я ладна йти до безкінечності, забувши про час.

Прийма

Якось пані Люба розповіла про печеру неандертальців біля Миколаєва, що знаходиться в лісі, і я спеціально приїхала, щоб туди піти. Була весна, травень. Ліси ще не цілком вдяглися в листя, але було вже тепло і сонячно. Саме час шукати печеру Прийму. Пані Люба скептично подивилася на мене і сказала, що я не знайду печери сама, бо вона ховається від людей. Але я була певна, що печера не ґудзик, і в прозорому лісі я її розгледжу. Пані Люба розповіла мені як дійти до хутора Прийма, а далі я не дуже уважно слухала. В людей спитаю.

Дорога була чудова, тобто не нудна. Краєвиди змінювались, і я не встигала від них втомитись. Спершу через місто, де будинки впиралися в скелі і де люди видовбали собі пивниці просто у стіні. Повз величезну писанку на горі, тоді через кавалок лісу до села Радів, невеликого, але дуже затишного. Будинки там вузькі, але дуже-дуже довгі, там все вкупі — і стайня, й комора, й кухня. Може, цю моду запровадили німці. Втім, німці любили високі горища і муровані стайні. Напевно, то був давній звичай автохтонного населення. Хоча дехто вже будував стандартні будинки, такі як всюди, з псевдомансардами, що виглядали багато і вміли себе подати.

Потім я побачила чудовий луг-пасовисько, гусей, а далі пішла вгору до лісу. Той ліс був не дуже приємний, якийсь темний, і йти довелося добрий шмат, поки я не увіткнулася просто в хутір. Подібно, що автобус туди не їздив, не певна, чи там була навіть крамниця, але електрика точно була. На роздоріжжі сиділо кілька чоловіків, когось чекали. Вони пояснили мені куди йти, сперечаючись, яка дорога краща. Я пішла в той бік, де виднілись дуже гарні старовинні будинки під черепицею. Довжелезні! То був зачарований світ, тихий і ясний. По один бік дороги цвів величезний покинутий яблуневий сад, по інший — кілька отих старих будинків, огорнутих з усіх сторін лісом. Маленький острів. Я пішла в бік глибокого яру, але печери не було. У лісі, де багато однакових стежок — заблукати дуже просто. Але я не те, що заблукала: 4 години шукала печеру і не знайшла. Я була люта на себе, адже виявила неабияке терпіння, але воно мені не допомогло цього разу. Мене ошукали лісові духи, про цю печеру справді казали, що вона дуже замаскована. Однак я отримала маленький коштовний подарунок від лісу, який змирив мене з невдачею.

Я піднялася дорогою вгору, по якій возили тракторами зрубані дерева, і побачила раптом просвіт. Внизу була галявина, ошатна, ясно-зелена і рівна, наче обведена колом. Я подумала: тут вночі танцюють ельфи. Колись тут було озеро, потім болото, а тепер галявина, а під нею в тиші й темряві тече підземна ріка або джерело. Місце сили. І ніхто мене не переконає, що ельфи тут не танцюють літньої ночі. Я просто це ЗНАЮ. Це як осяяння.

Коли я врешті потрапила до Прийми на початку осені, то зрозуміла, що тут відбудеться фінал історії про зачарованих музикантів, які служать князю й княгині Тих, хто літає в повітрі. Тут я поставила крапку.

Печера на самому верху урвища, внизу якого буйно росте папороть. Вона нагадує коріння скам’янілого дерева, вивернутого з землі. Дерево впало, а коріння стирчить. Комусь ця печера нагадала б пащу мертвого чи сонного дракона. Не знаю, як там мешкали ті неандертальці. Там тісно і вхід дуже широкий. Там могло б поміститися коло вогнища, яке напевно горіло при вході, щонайбільше десяток людей, маленьке плем’я. Мабуть, дуже відважне з огляду на звірину, що рикала й ревіла в цих місцях. Але людських кісток тут не знайшли, тільки звірині, отже, плем’я помандрувало собі кудись. Може, воно просто тут зимувало.

Завжди існує спокуса сфокусуватись на одній темі й продовжувати далі, або шукати якийсь зв’язок між різними темами. Я не шукала. Вилізла на печеру й грілася у траві. Відправила пані Любу й Ігора Мірошникова, ювеліра з Миколаєва, додому. Вони мене пошкодували і відвезли майже під саму печеру. Ігор — це ще той каскадер. На старому воєнному джипі, в плямистій формі, цей майстер витончених скульптур з дорогоцінного каміння, золота й срібла, український Фаберже, виглядав дуже круто, проїжджаючи там, куди жоден притомний водій не наважився. І дорогою розповідав, що хоче зробити зимородка, найгарнішу українську пташку, і вже знає з чого. Коли ми прийшли до нього додому, він змусив мене лізти рукою у вазочку й витягти собі камінець в подарунок. Я витягла ґранат. На жаль, він потім кудись зник в мене з хати. А ще показав розшиту камінням випускну сукню своєї доньки. Двері до двокімнатної квартири на другому поверсі не зачинялись. До Ігоревого сина прибігали дітиська, заходили собаки, яких він прихистив, а я розповідала про свою любов до каміння, особливо, до лазуриту, і обіцяла привезти книжки про Шумер. Для мене Шумер — це золото, лазурит і очерет.

Дорогою до Прийми в лісі пані Люба показала мені озеро Обшир, де молодь влітку святкує Купала. Маленьке озеро, засмічене любителями шашликів, але все одно прекрасне. Колись з дочкою ми зустріли там синіх слимаків, яких в Карпатах називають ладунчиками. Вони були як найчистіший лазурит, аж світились на потемнілій від дощу дорозі.

А в озері Обшир Матвій перед самим своїм посвяченням у Зачаровані музиканти змивав

1 ... 52 53 54 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сентиментальні мандрівки Галичиною», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сентиментальні мандрівки Галичиною"