Читати книгу - "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

Були в мене й інші подорожі до Журавно, коли я вже створювала топографію роману. Мені пощастило зустрітися з мером Журавно, паном Василем, який дуже прихильно поставився до мого задуму. Він показав мені, як треба укріплювати береги, і до мого роману увійшла повінь, коли копиці сіна плавали по Дністрі. Одного разу ми з дочкою поїхали в Журавно на мій день народження. Дорога за мостом була залита водою, і ми сиділи й обідали просто на мосту, слухаючи ревіння води, хоч вона вже почала спадати. А в часи, коли відбувалися події мого роману, мосту не було, і вода не зеленіла від водоростей. Втім, тепер вона була жовта від збуреного намулу. А тоді пан Василь повіз мене туди, де річка Свіча впадає у Дністер. Це я, власне, вперше побачила, як одна ріка впадає в іншу. Свіча була така сама, як Бистриця, тільки ширша, з кам’янистим дном і прозора. А довкола простягалися Журавненські поля, де 1676 року відбулося тривале протистояння Речі Посполитої і Османської імперії. Ян III Собєський з одного боку і Ібрагім Шейтан зі стотисячною армією — з іншого. Згодом вони таки уклали мир, що назвали Журавненським, а через двісті років тут встановили пам’ятну колону, правда, біля цвинтаря, поруч із трасою. Пан Василь відвіз мене і туди, а потім я залишилась чекати автобус, і думала захоплено: «Як цей чоловік знає ріку, як він її відчуває». Бо виріс на ріці й не зможе без неї жити.

Миколаїв

У моєї мами була приятелька голодної юності — Маруся. Вона іноді приїздила до Урожа до сестри — повна, весела щебетушка. Є такий тип галицьких жінок, які перетворюють життя на свято. Життя в неї було кепське, мала лихого чоловіка, і всю любов спрямувала на єдиного сина. Вона мешкала в Миколаєві. Миколаєві-Дністровському, до якого мені їхати стільки, скільки з Сихова до центру. Тому багато років Миколаїв асоціювався з маминою приятелькою і не міг бути поганим містом. До мого роману «Зачаровані музиканти» Миколаїв не має стосунку, але дороги з нього — ними я пройшла, відкривши для себе майже ірландські краєвиди: каскади озер, вапнякові скелі, безліч печер. Миколаїв став для мене місцем зустрічей і перемовин, звідси я брала інформацію, яку потім використовувала. Приязнь деяких його мешканців наповнює мені серце теплом. І в центрі Миколаєва — пані Люба, власниця книгарень, яка не лише створила Книжкову толоку, яка відбувається щороку в березні, а й відкрила для мене довкілля Миколаєва з його кельтською магією. Саме тут я змогла переконатись, що кельтська міфологія в Україні існує, хоч науковці це всіляко замовчували. Втім, я не збираюсь комусь щось доводити, я просто вірю в це сама.

Довкола Миколаєва — кар’єри, цементні заводи. При виїзді, за цвинтарем, — акуратні однакові двоповерхові польські будинки для персоналу з мансардами, ґанками, все ще чарівні тим, що там мешкають люди. Дерево покрите патиною часу, від них віє солодким духом статечного життя з його милими радощами й ритуалами, і вони принаймні зовні не спаскуджені євроремонтами, бо дерево завжди опирається модернізації. Просто пройтися повз них — уже заспокоює. У самому місті нема такого спокою, воно наче не має центру, втратило його. Перш ніж вирушити до хутора Прийми, я розповім про Печери при в’їзді. З траси їх майже не видно. Група печер витягнута в одну лінію на краю плато, на якому розкинулись суничні поля. Природні. Подекуди є городи, але суниці ростуть всюди і швидко достигають, висихають на сонці. На жаль, я ніколи не потрапляла туди вчасно, зазвичай рано, і могла розжитися лише на ледь почервонілі ягідки. Ці печери з’єднані всередині перемичками. Щось схоже я бачила у фантастичних фільмах, і в документальних також, де їх називають порталами до підземних комунікацій. На храми вони не схожі. Це просто ґалереї довжиною приблизно 20 метрів, які впираються у глуху стіну. В стінах є невеликі ніші, де можна покласти хіба що наплічник. Печери спрямовані до сходу сонця. Вони дуже сухі і вкриті піском, що осипається зі стін. Коли заходиш, то грузнеш у піску. Самі стіни колись, напевно, були покриті воском. Вони помережані рисочками наче клинописом. У центральній ґалереї напівзагруз великий темний горбкуватий камінь. Якби його відсунути, то, можливо, там є тунель вниз. Зразу видно, що камінь принесений звідкись. Є діра в стелі, але це, можливо, лишилося з часів Першої світової, коли австрійські вояки зробили там дзоти. Усього я нарахувала три групи печер, у кожній по три входи, і одна віддалік, проста печера-яма. Я чула різні версії походження печер, але нічого конкретного. Бо для цього потрібно провести розкопки і знайти аналоги. Аналоги я знайшла на Близькому Сході і в Африці. Ці споруди не призначені для оборони, житла, не надто схожі на храми, на склади для провізії також. Я схильна до думки, що це некрополь невідомого народу, старшого ніж білі хорвати, хоча вони могли його використовувати в межах Стільської держави як склади. Некрополь, з якого потрапляють у інші світи. Нічого подібного в Україні я не бачила.

Я пригадую, як спустилася вниз іншим шляхом, вже на виїзді з Миколаєва, і пішла вздовж траси, шукаючи зупинку автобуса. Мене наздогнала старша жінка і ми з нею трохи поговорили про якісь буденні речі. Про печери вона не знала нічого. Але розповіла, що на місці одного з тутешніх кар’єрів є глибоке озеро, яке називають «Байкал», і що там топлять машини і вбитих людей, і що нікого ніколи не знаходять. І тут ми побачили попереду нас «стрєлку» — кілька молодиків стояли біля двох машин. Жінка затремтіла й сказала, що треба кудись звернути. Я сама помітила, як ті типи гостро глянули в наш бік. Щось подібне я переживала вперше. Ми звернули і трохи постояли, розмовляючи про бандитів і мафію, і небажаних свідків. Не скажу, щоб я дуже злякалась. Та й чого бандитам виясняти стосунки на трасі серед білого дня. Словом, ми повернулись. Ті люди вже поїхали, ми з жінкою побажали одна одній всіляких благ, і я знайшла зупинку. Щойно