Читати книгу - "Століття Якова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Полковник Війська Польського...
Яків був спантеличений і став гадати: хто б то міг бути?
– Щас скажу, як його фамілія...
Партєйний секретар Іван Пахомович поліз до кишень й дістав маленьку засмальцьовану книжечку. Став плямкати губами.
– Полковник... Полковник Собєський. Кшиштоф Собєський, от який у вас гість намічається. Знаєте такого?
– Чом би не знати...
Кшиштоф Собєський! Живий!
Того дня святково вдягненого Якова повезли до колхозної контори. Начальство не хотіло, щоб польський гість бачив, як живе його колишній товариш по зброї.
З польського легковика, який спинився біля контори десь годин за дві, вийшов зовсім сивий чоловік у військовій формі. Але і в сімдесят з чимось він був підтягнутим, з давньою виправкою.
– Матка Боска! Жолнєж Якуб Мех!
Колхозне начальство і супроводжуючі з району дивилися насторожено, мов боялися, що Яків передасть гостеві якесь зашифроване послання. А Кшиштоф казав, що давно мріяв побувати в цих краях. Що коли опинився у Любомлі, то згадав про давнього служаку, бравого улана Якуба Меха. Що, видно, його товажишу жилося не так, як йому, але він зберіг той добрий гострий уланський блиск в очах. І вже нахилившись до Якова, стиха:
– А Зося? Зосі нема?
Яків, стараючись пригадати напівзабуті польські слова, хоч поруч стояла молоденька перекладачка, сказав, що Зосі нема вже давно, скоро уже тридцять літ буде, як нема. Померла. Убили, сказав Яків. Кшиштоф нахмурився. Сказав, що часу обмаль, бо делегація зараз обідає і через дві години має вже бути на кордоні. І все ж він хотів би, якщо пан Якуб не проти, побувати на цвинтарі, біля могили Зосі. Де у вас, прошу пана, можна купити квіти? К’яти, звісно, сказав Кшиштоф.
Де у них можна купити квіти? Хіба в Любомлі, розгублено відказав колгоспний голова. Можна послати машину. Зрештою згадали, що у агрономки великий квітник. Навіть троянди ростуть.
Ми зараз, миттю привеземо. Не треба, м’яко заперечив полковник у відставці Собєський. І кивнув на «золоті шари», золоті кульки – жовті квіти на довгих стеблах, що росли під вікнами колгоспної контори. Якщо панове не проти, він хотів би... Звісно, заплатить... Партійний секретар кинувся сам рвати квіти, геть усі виполов...
Три машини лишилися біля могилок. Яків і Кшиштоф пішли вдвох. Вдвох і стояли. Али перш Кшиштоф перехрестився по-католицьки і поцілував карточку на пам’ятнику. А тоді опустився на коліна. Стояв і щось шептав.
Підвівшись він спитав, хто убив Зосю. Ваші бандити, уповци? Ні, сказав Яків, али то довго розказувати. Так довго, пане полковнику, що не тильки години, цілого дня, а може, й життя не стачить.
Говорив, плутаючи українські й польські слова. Млосно враз стало. Кшиштоф уважно подивився на нього. Тоді дістав з внутрішньої кишені маленьку пласку фляжку.
– Віп’єм, жолнєж, за памнєть?
Але тут його погляд впав на сусідні могилки і він змінився на лиці. Хоч написи були українські, мабуть, прочитав і зрозумів. Бо сказав тихо:
– Свєнти Езусе... Джєчі... Мале джєчі...
Перехрестився і простяг фляжку Якову.
– За неїну пам’ять, – сказав Яків і, вже коли надпив м’якої, зовсім не пекучої рідини – горілка, коньяк? – мовив: – Мені, пане Кшиштоф, шкода, що вибрала Зося мене. Али я був щасливим.
Кшиштоф теж надпив. І сказав, що щастя настільки складна річ, що, як ту пташку, в руках утримати важко, іноді просто неможливо. У мене теж була сім’я, є діти і внуки. Гарна дружина. Друга. Великої кар’єри не зробив, бо походження не те, але й Польщу покидати не захотів. Що вже тепер можна сказати про пережите й прожите... Воно було. Було. Є... Ходімо, пане Якуб. Воно було...
– Зачекай, – торкнув Яків за руку. – Ще підемо... Ходімо оно туди.
Він привів гостя до могилки Парасочки. Кшиштоф зиркнув, зблід, похитнувся.
– Моя... Цурка[28]?
– Так, – видихнув Яків.
– Тоже молода... Цо же то єстем таке...
Кшиштоф поцілував фото на пам’ятнику, перехрестився. Тоді поволі опустився на коліна. Зашептав якісь слова, певне, зновика молився.
Тоді, як підвівся, спитав, чому померла такою молодою.
– Боліла... Хворість чорна...
– Дзеці білі? У нєй?
Дочка. В інституті вчиться.
– Тутай внучки нєма?
– Нє... В городі. Луцьку. Вчиться.
– Отже, будуть правнуки, – задумливо мовив Кшиштоф.
Біля виходу з цвинтаря Кшиштоф ще спитав, скільки у нього тепер дітей. П’ятеро, відповів Яків, двоє ще живуть. У мене троє, сказав Кшиштоф. Від першої жінки. І ще й... Від Зосі, хтів сказати, зрозумів Яків.
Відставний полковник Собєський залишив маленький шматочок паперу. Візитувка. Якби довелося бути у Польщі... Проше пана жолнєжа...
– Якщо доведеться, – сказав Яків.
Знав, що не доведеться. Як і те, що ще раз і бачитися їм не випаде. Ні він до Польщі не поїде, ні Кшиштоф до їхнього села...
Ще раз обнялися і поцілувалися. Як і колись, щока пана полковника, хоч і у відставці, пахла дорогими парфумами. Ци одеколоном, хто його там розбере. А в Якова радість од зустрічі (таки була радість) з гіркотою перемішалася. Щось тяжке осіло в грудях. Ні, швидше остюк туди заліз. Дряпає і проситься назовні. Мов зерно на нім лишилося. Яків дивиться, як нежданий гість сідає у машину... Тисне у грудях, дряпає щось горло.
Машина від’їжджає.
13
Цепом – не цепом, а після тих самовільних походеньок Яків і сам боявся з двору кудись рушати. Та й на саме подвір’я з натугою вибирався. Хіба за поріг, двома руками на костур спираючись та дорогою притуляючись до стіни.
Зима випала хоч і сніжна, та не холодна. То ледь холодало – може, пару градусів, – то зранку морозець, легкий, із тонкою шкуринкою – кірочкою льоду на баюрі за хатою та у ночвах на дворі. До полудня кірочка перетворювалася на тонюсінькі острівці.
Олька зновика мусила їхати до Луцька і привозити получену в банку за його дорученням частину польської пенції, яка називалася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Століття Якова», після закриття браузера.