Читати книгу - "Подорож на край ночі"

— А ви не маєте вати на вуха? — запитав він іще. — Якщо ні, наскубайте з ковдри й візьміть бананового жиру. З цього теж будуть непогані тампони. Я й чути не хочу, як ревуть оті паскудні корови.

Нестерпне ревище зчиняла, мабуть, усяка звірина, лише не корови, проте Робінзон полюбляв уживати саме цю хибну родову назву.

Порада заткнути вуха зненацька вразила мене, мені здалося, ніби за нею криються диявольські хитрощі. Я став цілковито безборонною жертвою страху, що цей чоловік уб'є мене тут, на складаному ліжку, перше ніж піде й забере рештки каси. Ця думка просто приголомшила мене. Що діяти? Кричати пробі? Кому! Людожерам із того села? Зникнути? По правді, я й так уже майже зник. У Парижі без грошей, без позичок, без власности я навряд чи й жив, доводилось докладати ого яких зусиль, аби не зникнути. А що тут? Хто завдасть собі клопоту пертись у Бікомімбо, — хіба щоб плюнута на тутешню воду, — задля втіхи оживити давні спогади? Вочевидь ніхто на таке не зважиться.

Минали години, я то аж кулився зі страху, то на мить заспокоювавсь. Робінзон не хропів. Увесь той галас і шум, що долинав із лісу, заважав мені почути, як він дихає. Навіть без вати я нічого не чув. Ім'я Робінзон так уперто шугало в голові, аж зрештою я став пригадувати колись знайому постать, ходу й навіть голос… І раптом тієї миті, коли я вже здавався сну, біля мого ліжка в цілості постала вся людина, я таки пригадав її, хоч не її, звичайно, а Робінзона з Нуарсера-сюр-Лі там, у Фландрії, чоловіка, з яким ходив на край ночі, коли ми обидва шукали виходу, щоб утекти від війни; згодом я ще бачив його в Парижі… Все повернулось. Однією миттю промайнули роки. Тоді я був хворий на голову, було тяжко… Тепер, коли мені свінуло, коли я вже впізнав його, я не міг не злякатись. А чи впізнав мене він? Хай там як, він може покластись на мою мовчанку й допомогу.

— Робінзоне! Робінзоне! — загукав я весело, немов збираючись оповістити добру звістку. — Агов, друже! Агов, Робінзоне! — Ніякої відповіді.

Серце мені мало не вискакувало, я підвівся, готовий до несподіваного удару з темряви… Нічого. Тоді, насмілившись, ризикнув пройти наосліп аж до протилежного кутка, де, як бачив, облягався Робінзон. Його й там не було.

Я дочекався ранку, черкаючи від часу до часу сірника. День почався зливою світла, далі з'явилась негритянська прислуга, привітно пропонуючи мені свою цілковиту непотрібність, — хіба що хлопчаки були веселі. Вони й мене намагались привчити до безтурботносте. Вдавшись до обережних, продуманих жестів, я спробував утовкмачити їм, як мене непокоїть Робінзонове зникнення, але мій неспокій, здається, нітрохи не заважав їм нічим не перейматися. А втім, було справжнім безумством перейматися чимось іншим, а не тим, що стояло перед очима. В цій пригоді, власне, найдужче я шкодував за касою. Але вкрай рідко щастить удруге побачити людину, яка викрала касу. Це міркування дозволило виснувати, що Робінзон навряд чи повернеться задля того, аби заподіяти мені смерть. Оце й увесь мій виграш.

Тепер тільки мені самому належать ці краєвиди! Надалі вже не бракуватиме дозвілля, думав я, аби виринати на поверхню й опускатися в глибини цього зеленого безміру, тільки для мене багряний океан і жовті мармурові прожилки, ліс із вогняними спалахами, — безперечно, чудове видовище для тих, хто любить природу. Я її явно не любив. Поезія тропіків не вабила мене. З душі верне від тієї пишноти та розкоші, немов від тунця в бляшанках, посихають думки. Нехай кажуть що завгодно, ця країна завжди належатиме пантерам і москітам. Кожному своє місце.

Я ще збирався придивитись до хижі й таки підправити її, гадаючи, що невдовзі звіються вихори торнадо, але досить швидко мусив відмовитись од своїх спроб. Те, що в хатині ще трималось купи, могло тільки впасти, відновити її було несила, стріха аж кишіла червою й розтріпувалась, — одне слово, з моєї оселі не вийшло б навіть затишної вбиральні.

М'яко ступаючи, я кілька разів обійшов навколо хижі, але через сонце був змушений повернутися, лягти й завмерти. Завжди те сонце. Нічого не ворушилося, боячись його опівденних опіків, хоч ішлося, звичайно, про дрібницю; рослини, тварини й люди вже й так знемагали від спеки. Така собі тропічна апоплексія.

Єдина курка, що зосталася після Робінзона, теж боялась опівденних годин і разом зі мною зайшла до хати. Отак вона жила біля мене три тижні, а коли я гуляв, ходила за мною, мов собака, кудкудакаючи з найменшого приводу, всюди помічаючи змій.

Одного дня, коли мене посіла страшенна нудьга, я з'їв її. Вона не мала смаку, м'ясо вицвіло на сонці, мов ситець. Певне, саме через неї я так захворів. Зрештою другого дня після тієї трапези я вже не здужав підвестися. Десь опівдні насилу дотягся до аптечки. Там були тільки пляшечка з йодом і план Парижа. Покупців я ще не бачив, у факторії з'являлися тільки безсоромно еротичні або цікаві негри, які без упину жестикулювали й жували колу. А тепер вони цілим гуртом зібралися навколо і говорили, здається, про мій безпорадний стан. Я був страшенно розбитий і хворий, навіть власні ноги видавалися мені непотрібні і просто звисали з ліжка, мов щось нікчемне й кумедне.

Посланці з Фор-Ґоно від директора приносили мені тільки гидкі листи з лайками, дурницями й погрозами. Комерсанти та крамарі, яких усі вважають за більш-менш спритних професійних ошуканців, на практиці — здебільшого непоправні вахлаї. Мати, пишучи з Франції, просила мене дбати про здоров'я, — такі самі листи я одержував від неї й на фронті. Якби вже лежав під ножем гільйотини, вона б і далі гримала на мене, що я не закутав шиї. Мати ніколи не полишала спроб прищепити мені віру, ніби світ зичливий та добрий, і те, що вона породила мене, — теж добро. Провидіння, яке нібито дбає про людину, — то лише величезна химера, за якою ховається материнське