Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Піхота сяде на запасних коней.

– Sehr gut!

– Нехай люди тихо сидять по очеретах, на берег не виходять і шуму не вчиняють. Вогню не запалювати, а то нас дим видасть. Ворог не мусить знати про нас нічого.

– Туман такий, що й диму не побачать.

І дійсно, сама річка і рукав її, зарослий очеретом, у якому ховалися байдаки, і степи – все, куди не глянь, було затоплено білим непроглядним туманом. Щоправда, поки що був ранній ранок, а потім туман міг розсіятись і степові простори відкрити.

Флік відплив. Люди на байдаках помаленьку прокидалися; відразу ж було оголошено розпорядження Кречовського сидіти тихо, тож до сніданку бралися без звичайного бівачного гаму. Якби хто-небудь пройшов берегом або проплив по ріці, йому б навіть на думку не спало, що в цьому місці перебуває кілька тисяч людей. Коней, щоб не іржали, годували з руки. Байдаки, сховані туманом, затаївшись, стояли в очеретяних хащах. Раз по раз прошмигував лише маленький двовесельний човник, який розвозив сухарі та накази, а так панувала мертва тиша.

Зненацька вздовж усього рукава в травах, очереті, комишах і прибережних заростях почулися дивні й численні голоси:

– Пугу! Пугу!

Тиша…

– Пугу! Пугу!

І знову настала тиша, ніби ці голоси, що гукали з берега, чекали відповіді.

Відповіді не було. Поклики прозвучали втретє, та вже різкіше й нетерплячіше:

– Пугу! Пугу!

Тоді з боку човнів із туману пролунав голос Кречовського:

– Хто там іще?

– Козак з Лугу!

У жовнірів, які затаїлися на байдаках, неспокійно забилися серця. Їм цей таємничий оклик був добре знайомий. З його допомогою запорожці впізнавали один одного на зимівниках. Цим же самим способом у час війни запрошували на переговори реєстрових городових побратимів, серед яких було чимало тих, які таємно належали до братства.

Знову пролунав голос Кречовського:

– Чого треба?

– Богдан Хмельницький, гетьман запорізький, попереджає, що гармати націлено на байдаки.

– Передайте гетьману запорізькому, що наші націлено на берег.

– Пугу! Пугу!

– Чого ще треба?

– Богдан Хмельницький, гетьман запорізький, запрошує на розмову друга свого, пана полковника Кречовського.

– Нехай спершу заручників виставить.

– Десять курінних.

– Згода!

Тієї ж миті берег, ніби квітами зацвів постатями запоріжців, які підхопилися на ноги із трав, де вони, затаївшись, ховалися. Здалеку, з боку степу, з’явилась їхня кіннота й гармати, над якими майоріли десятки й сотні стягів, знамен, бунчуків. Ішли загони під тулумбаси і з піснею. Усе це скоріше нагадувало радісне вітання, ніж зіткнення ворожих одне одному військ.

Жовніри з байдаків одповіли криками. Тим часом підійшли човни, що доправили курінних отаманів. Кречовський сів ув один із них і попрямував до берега. Там йому підвели коня й одразу ж перепровадили до Хмельницького.

Той, заздрівши його, зняв шапку, а затим гостинно вітав.

– Шановний полковнику! – сказав він. – Давній друже мій і куме! Коли коронний гетьман звелів тобі ловити мене й припровадити, ти цього не робив, а мене напоумив рятуватися втечею, саме за цей твій вчинок я завдячую тобі братньою любов’ю.

Сказавши це, він мало не з шанобою простяг руку, але темне лице Кречовського лишилося холодним, як лід.

– Тепер же, коли ти, вельмишановний гетьмане, врятувався, – сказав він, – ти підняв повстання.

– За свої це, твої і всієї Вкраїни кривди йду я карати з привілеями королівськими в руках, перебуваючи в надії, що володар наш милостивий не звинуватить мене в цьому.

Кречовський, швидко зазираючи у вічі Хмельницькому, з притиском сказав:

– Кодак узяв в облогу?

– Я? З глузду з’їхав я, чи що? Кодак я обминув і навіть ні разу не вистрілив, хоча сліпий на одне око старий сповістив про себе гарматами. Мені на Украйну край було, не в Кодак; до тебе край було, до давнього друга та благодійника мого.

– Чого тобі від мене треба?

– Від’їдьмо трохи в степ, там і поговоримо.

Обидва торкнули коней і поїхали. Відсутніми вони були близько години. По поверненні лице Кречовського було блідим і страшним. Він майже відразу почав прощатися з Хмельницьким, який сказав йому напутньо:

– Двоє нас буде на Украйні, а над нами тільки король, і більш нікого.

Кречовський повернувся до байдаків. Старий Барабаш, Флік і весь козацький чин очікували на нього з нетерпінням.

– Ну що? Ну що? – почулося зусібіч.

– Усім висадитися на берег! – владним тоном скомандував Кречовський.

Барабаш підняв заспані повіки, дивне якесь полум’я блиснуло в очах старого.

– Як це? – запитав він.

– Усім на берег! Ми здаємось!

Кров прихлинула на бліде й пожовкле лице Барабаша. Він підвівся з місця, на якому сидів, випростався, і раптом цей згорблений, одряхлілий чоловік перетворився на велетня, повного сили й бадьорості.

– Зрада! – гаркнув він.

– Зрада! – повторив Флік, хапаючись за руків’я рапіри.

Та перш ніж він її вихопив, Кречовський свиснув шаблею і одним махом поклав його на палубі.

Затим він сплигнув із байдака в човник, який стояв поряд, де четверо запоріжців тримали весла напоготові, й крикнув:

– Греби між байдаків!

Човник помчав стрілою, а Кречовський, випроставшись, із палаючими очима й шапкою на скривавленій шаблі, кричав могутнім голосом:

– Діти! Не будемо вбивати своїх! Слава Богданові Хмельницькому, гетьману запорізькому!

– Слава! – відгукнулися сотні й тисячі голосів.

– На погибель ляхам!

– На погибель!

Воланню з байдаків одповідали крики запоріжців із берега, одначе ті, хто перебували на човнах, які стояли віддалік, іще не розуміли, в чому річ, і, лише коли повсюди рознеслася вістка, що Кречовський переходить до запоріжців, істинний шал радості охопив козаків. Шість тисяч шапок злетіло в повітря, шість тисяч мушкетів гримнули пострілами. Байдаки заходили під ногами козаків. Здійнявся ґвалт і сум’яття. Та радості цій судилось, одначе, вмитися кров’ю, бо старий Барабаш волів ліпше вмерти, аніж зрадити прапор, під яким прослужив усе своє життя. Декілька десятків черкаських людей не покинули його, й закипів бій, короткий, страшний, як і всі бої, в яких жменька людей, яка шукала не милості, а смерті, обороняється від натиску юрби. Ні Кречовський, ні козаки не очікували такого опору. У старому полковникові прокинувся колишній лев. На заклик скласти зброю він відповів пострілами, лишаючись у всіх на виду з пірначем у руці, з сивим волоссям, яке маяло на вітрі, та з юначим завзяттям, оддаючи гучним голосом накази. Човен його був оточений зусібіч. Люди з байдаків, які не мали можливості підгребти, плигали у воду і, вплав або продираючись крізь очерети, досягнувши човна, хапалися за борти і розлючено на нього дерлися. Опір був нетривалим. Вірні Барабашеві козаки, поколені, порубані, просто розтерзані руками, вкрили своїми тілами палубу; старий же з шаблею в руці