Читати книгу - "Смерть Верґілія"

це була єдність непригаданих спогадів про спокій зупинки, коли завершується незавершене, сповнене туги за творенням, властивої останній правічній самотності, завершується в чомусь невимовному і недосяжному, в незбагненно оновленій пам’яті про чистоту величну і цноту; й те, що він чув, наслухаючи, таїлося в цьому тужливім потоці, виринало із найщільнішого мороку і одночасно лунало аж на дні глибини його слуху, аж на дні глибини його серця й душі, лунало без слів у ньому, без слів довкола нього, вимоглива і нищівна, спокійно-велична могуть першооснови, яка, що він глибше у неї вслухався, шепотіла і рокотала з подвійною силою, сповнюючи його і підтримуючи, але дуже скоро було це не шепотіння уже й не рокотання, а радше жахливий гуркіт, щоправда, долинав він крізь стільки нашарувань пережитого, ще не пережитого і вже недоступного переживанню, крізь стільки нашарувань пам’яті і безпам’ятства, крізь стільки нашарувань мороку, що був навіть тихіший від шепоту, о ні, це був не шепіт, це було суголосся тьми-тьмущої голосів, ба більше, це було суголосся всього безліку голосів, що долинали з усіх обширів часу, реальних і примарних, суголосся співуче, міднолунке і гуркотливе у своїй прихищеності і захищеності, жахливе у своїм милосерді, втішне в журбі, недосяжне у тузі, невблаганне, незаперечне, незмінне, попри велику віддаленість, дедалі суворіше і суворіше у своїх наказах, дедалі звабливіше і звабливіше у своїх піснях, і що більш його «я» віддавалось смиренню, то менше чинило спротив, то більш відкривалось воно цьому звуку, то більше втрачало надію осягнути по-справжньому велич отих голосів, то глибше воно усвідомлювало власну негідність; отож він, незламній могуті скоряючись, лагідності її скоряючись, аж до смирення скоряючись і до бажання смирятися, аж до страху за працю скоряючись, яку мали у нього забрати, до жадання почути присуд скоряючись, що накаже зробити це, до страху і до надії скоряючись, до згасання і до самопогашення задля життя скоряючись, в’язань величі власної малости й вільний від неї, мудрець і невіглас у полоні туманно омріяних тих голосів, — отож він спромігся нарешті втямити те, про що давно знав, що давно відчував, що давно вистраждав, і тоді воно з уст його зірвалося дуже скупою фразою, надто скупою і недостатньою, щоб невимовність, велику, як вічність, передати словами, — зірвалось в одному подиху, одним зітханням, одним криком:

— «Енеїду» спалити!

Невже ці слова склалися в його вустах? Схоже, він так цього й не зрозумів; не зрозумів, а проте не здивувався, коли почув відгук, майже відповідь:

— Ти кликав?

Голос був такий ніжний, знайомий, майже рідний, голос нізвідки — чи то незбагненно зблизька, чи то незбагненно здалеку. Цей голос витав у чомусь невиразно-непевному, хоч і не в безкінечному, хоч і не в омріянім обширі всіх голосів, атож, на мить йому навіть причулася Плотія, причувсь її плинний томливий голос, так мовби цієї ночі, коли помисли знову відтанули, знов заспокоїлись і зосередились, він міг, навіть мав на неї чекати, щоправда, лише задля того, щоб наступної миті з іще більшою очевидністю, мабуть, збагнути: то був голос хлопчика, і та очевидність, з якою він, не здивувавшись, сприйняв його повернення, спокійним потоком понесла його поміж земних берегів, майже байдуже понесла, байдужа до радощів і до розчарувань, понесла його серед земної стихії, такої легкої, що він непомалу стривожився, щоб, не так поглянувши чи не так повернувши голову, не перервати цього потоку; він лежав, і очей не розплющував, і не ворушився. І не знав він також, скільки усе це тривало. Але потім йому причулося, немов у вустах його знову склались якісь слова й нібито він сказав:

— Нащо ти вернувся? Я більш не хочу тебе тут слухати.

І він знову не знав, чи промовив це вголос, не знав також, чи хлопчик був таки тут, у покої, й чи варто чекати на відповідь; чекання немовби зависло в повітрі, немовби десь-інде налаштовували ліру перед тим, як залунає пісня, і знову почулося десь зовсім близько, як він і сподівався, й усе ж таки далеко-далеко, неначе десь аж біля моря, танучи в місячному сяйві й ледь переливаючись:

— Не проганяй мене.

— Одначе ти став на шляху моїм, — відказав він, — інший голос я чути волію, ти — лише голос примарний, я маю знайти голос інший.

— Я був твоїм шляхом, я — твій шлях, — пролунало у відповідь. — Я — суголосся, що супроводить тебе, супроводить від самого початку й, усупереч смерти, повік.

Це було мов спокуса, щось сповнене солодкої зваби, сповнене простоти і мрії, поклик самої мрії, щоб він іще раз обернувся назад, відлуння з країни дитинства. І тихий, близько-далекий і рідний хлопчачий голос, звільняючи його від страждань, провадив:

— Відгомін твоєї поеми вічний.

Тоді він сказав:

— Ні, відгомону власного голосу я вже чути не хочу, я жду того голосу, що поза моїм.

— Суголосся сердець ти вже не змусиш змовкнути; їхній відгомін завше з тобою, невідступно, як твоя тінь.

Так, це була таки спокуса, і йому було велено відвернутись від неї.

— Я не хочу вже бути собою; я хочу канути у глибині свого серця, глибоко-глибоко, де тіні немає, на самісінькім дні самоти його, а поема моя нехай піде туди поперед мене.

Відповідь не пролунала; із чогось невидимого наче повіяло сном, подмух довгий, мов сон, і короткий, мов сон, і нарешті почулося:

— Надія шукає надії-супутниці, і навіть самота твого серця — це колишня надія твого початку.

— Може, й так, — погодився він, — але ж це — надія почути голос, який буде мені підтримкою в самоті мого помирання; якщо я його не почую, то назавше позбудусь поради й утіхи.

І знову непевне, тривале мовчання, а тоді відповідь:

— Тобі вже ніколи не бути самотнім, повік, бо те, що лунало в тобі і з тебе, — це щось більше, ніж сам ти, більше, ніж твоя самота, і тобі вже його не знищити; о Верґілію, в пісні твоєї самоти — всі голоси, всі світи, вони вже з тобою і їхнє відлуння також, назавжди прорвали вони твою самоту, назавжди сплелися з усім прийдешнім, бо твій голос, Верґілію, від самого початку був голосом Бога.

Ох, колись саме так воно й мріялось — давно, в ті непевні часи, що не знали минулого, то було вороття до вікової обітниці, яку склав він колись сам собі і яка тепер мовби здійснилася, — така очевидна, що позбавляла страждань і окриляла надією; щоправда, була та надія оманлива, така собі забавка для маленького хлопчика, ще просто дитини,