Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Добло і зло 📚 - Українською

Читати книгу - "Добло і зло"

583
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Добло і зло" автора Ірена Ігорівна Карпа. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 72
Перейти на сторінку:
кранів і Місяцем. А Ведмідь застигає, як вкопаний, із розгорнутою шубою в широко розставлених руках…

Ніч все ставила на свої місця. Бо Жених спав на Ведмедячому приданому — купленому ним власноруч Синьому Дивані. А Ведмідь спав із Васею на моєму ліжку в моїй спальні. І якби ж то спав…

— Ну, але як ти йому це все пояснюєш?! — не йняла віри я.

— Так просто і пояснюю. Що Вася — моя кузина-ябеда, і що скоро вона поїде в Харків, і якщо я буду спати з ним, вона все розкаже моїм батькам. А вони у мене дворяни, дипломати і взагалі страшенно строгі і порядні.

Інститут благородних дівиць. Сука бля.

П. С. А жених був лисий, сумний, мовчазний і все купляв. Жалко його.

П. П. С. Особливе подяка йому за набір «Стіл + 2 стільці всього за 365 грн».

ОЧІ

Одного разу він сказав мені:

— У тебе такі красиві очі.

— А отак? — спитала я і відтягла нижні віки так, що на їх дні стало видно все страшне й червоне і те, що в мене низький гемоглобін.

ШАЛАНДИ ПОЛНИЄ ФЄКАЛІЙ…

Якось ми з Ведмедем і Гапою, моєю розумнішою за мене сестрою, їхали до діда з бабцьою в Черкаси. Перед тим ми з Гапою битий час чекали Медведя під мостом на Харківській. Він добирався на маршрутці крізь бурани сюди з Троєщини — місця своєї вуаєристської роботи. Поки нам з Гапою було нудно, ми скупили і майже зжували всі запаси рибки-піськи з довколишніх кіосків. Ну, знаєте цю засипану сіллю й хімікатами приплюснуту рибку «к піву» в пакетиках? Жовтий валасатік там, тещин язик? (Цікаво, скільки зятьків би купували в кіосках справжній засолений і засушений тещин язик? До пивка так нічо вроді йде…) Так от, ця риба, згідно свого призначенні в житті після смерті, страшенно засмерділа нам автомобіль Білочка. Весь салон, смітник, торпеду і навіть лобове скло, що запотіло від сорому.

Коли Медвідь нарешті виліз з маршрутки на свободу, ми і його накормили рибою. Він пручався, але їв. Так що смерділи ми тепер по-чесному, усі чотири: я, Гапа, Медвідь і машина Білочка.

— Міша, — починаю я задрочувати Ведмедя. — Від тебе так пахне дивно…

— Дура!

— Кака. Пахне, як кака. Прикинь, Міхаїл, у тебе прізвище таке би було — Какін. Міша Какін. Мішка Какін, пацан с нашева двара. От що би ти тоді робив?

— Сама ти Какін, — образився Ведмідь.

— Нє, Ведмідь, я не Какін, в тому вся і штука. А от ти, Міша.

— Какін. Інтелектуали ви, канєшна. — Вставляє Гапа.

— О, Гапа. — помітила я нового учасника. — Прикинь, ти би поженилася з татом Міши. Ну, щоби Міша був твоїм сином. Тоді би ти, якби вийшла заміж за Какіна, ясно що не стала би брати його прізвище і врятувала би Мішу від ганьби.

— Ой Стас, шо ти таке мелеш? — (Стас — це моє секретне ім'я, тільки шшшш…)

— Та не мелю, а діло говорю. Ти ж не захотіла би бути Какіна? Так що взяла би й акронім такий намутила: Гапа + Какін, отєц Медведя, дорівнює Гапакакін. Так що син би в тебе був Міхаїл Гапакакін.

— Міхаїл Гапакакін… — шоковано вимовляє Ведмідь.

І тут нас рве на неподільні атоми.

— Га-га-га-га!!! Міхаїл Гапакакін! Міхаїл Гапакакін!!!

Першою перестає реготати Гапа.

— Спорим, що якщо хтось через годину знову скаже «Міхаїл Гапакакін», ви знову будете ржати?

Ну ми і так поки ржемо, хоч і розуміємо, що, це власне, ніяким боком несмішно. Потім говоримо про все на світі: секс, політика, бензин і качечки. А потім сама ж Гапа підступно шипить із заднього сидіння:

— Міхаїл Гапакакін!

Добре, що ми нешвидко їхали.

Так воно до Медведя й прив'язалося. Як його секретне ім’я. Кількість імен Міші аж ніяк не заважала.

Одного дня хтось зашуркотів ключем у замку наших проносово-світанкових залізних дверей.

— Шаланди полниє фєкалі-і-ій! — намугикував Ведмідь, коли перетворився з хтося на себе.

— Нє, Гапакакін, не твоя це пісня… — зловісно вирекла я через скручений у трубочку журнал. Я була прекрасна з цим паперовим дзьобом, в трусах і в тапочках з грибами.

А на Ведмеді був чорний капелюх і чорне пальто з білими крилами на спині. Ги, Ведмідь з крилами. В тему до крил — виправлений поверх коміра білий капюшон теплого светра.

— Нє, я не Гапакакін, — каже Ведмідь. — Я цей, як його… Ну, як звали Д’Артаньяна? О, я — Міхаіл Баярскій!

— В твой старий зад, ланфрен-ланфра, леті, мая галубка… — заспівала Вася.

А потім ми, як то водиться, завелися горлопанити сінатринське «Нью-Йорк, Нью-Йорк» і ходити кабінетом з широко розставленими напівзігнутими ногами і тако ж розкаряченими руками.

— Борці сумо, — сказав Ведмідь.

— Три статевозрілі особини, 27 і два рази по 24 роки. Піздєц, — сказала я.

Перед тим ми запаковували інжир у тонесеньку срібну фольгу. Для презентації. Зав'язували ми ці срібні какашечки тонкою золотою стрічкою.

— А кому не стане такого золота, замотаємо сусальним.

— А кому не стане сусального, в того ми відсмокчемо, ой.

І ми вже дуже чітко уявили собі, як журналісти стоять у черзі до нас на презентацію, і ті, кому навіть стало загорнутого інжиру, похапцем його викидають і вивалюють свої члени, терплячи і холод, і негоду.

— Ага, і жінки теж! — кричала Вася.

— І трансвестити! Вони істерично змазують свою помаду, зривають перуки і кричать, що вони взагалі-то або лесбійки, або мужики.

ФАТАЛЬНИЙ ВИПАДОК,

АБО ПОЯВА В МОЇЙ ЖИЗНІ РИБОЧКИ

Одного разу я збиралася з Алігархом на Кубу. Жити в п’ятисотбаксових готелях і купляти півників з папьє-маше. На готелі Алігарх розкошелювався значно легше, ніж на півників, до речі. Діло було під Новий рік, квитки й готелі коштували страшенно дорого, про що Алігарх не забував мені нагадувати. Тим не менше, совість мене вже не мучила. Всі мої попередні дяпчики теж так робили: розписували мені наші всі витрати, щоби я почувалася винною. Один казав:

— Так, ми щось роз'їздилися… пора мені знайти ще якусь роботу. Гроші на рахунку тануть, як сніг на Оболоні.

Інший, теж під час подорожі, щовечора оголошував мені витрачену суму і причитав:

— Я нє знаю, ми развє што-та купілі?

Ще інший, споглядаючи, як я міряю дизайнерський пуховичок за триста баксів, кривився:

— Што-та он нє очєнь тєбє ідьот. Пайдьом падєшевлє тєбє найдьом.

Я знизувала плечима і погоджувалася на щось безформено-спортивне, втричі дешевше. Тоді він повертався в попередній магазин, приміряв трьохсотбаксову (чоловічу, правда) курточку і казав:

1 ... 52 53 54 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Добло і зло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Добло і зло"