Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

Через кілька секунд у двері загримали.

Десь з глибини рульової рубки почувся металічний голос, який звертався до нього.

— Пасажирам заборонено заходити до рульової рубки. Поверніться, будь ласка, на своє місце і зачекайте, доки корабель стартує. Зараз подають каву і печиво. Це говорить ваш автопілот. Будь ласка, поверніться на своє місце.

Зафод не став відповідати. Він важко дихав, а позаду продовжували гримати у двері.

— Будь ласка, поверніться на своє місце, — повторив автопілот. — Пасажирам заборонено заходити до рубки управління.

— Я не пасажир, — переводячи дух, сказав Зафод.

— Будь ласка, поверніться на своє місце.

— Я не пасажир! — вигукнув Зафод.

— Будь ласка, поверніться на своє місце.

— Я не… гей, ви мене чуєте?

— Будь ласка, поверніться на своє місце.

— Ви автопілот? — запитав Зафод.

— Так, — почувся голос з боку панелі управління.

— То ви відповідаєте за цей корабель?

— Так, — знову відповів голос, — сталася незначна затримка. Пасажирів тимчасово слід утримувати у приспаному стані для їхніх же зручності і задоволення. Кава і печиво подаються кожного року, після чого пасажири знову засинають для їхньої ж зручності і задоволення. Відправлення стане можливим, коли буде укомплектовано корабельні запаси. Ми вибачаємося за затримку.

Зафод одійшов від дверей. Грюкіт припинився. Він підступив до панелі управління.

— Затримка? — вигукнув він. — А ви бачили, що робиться за межами корабля? Це ж пустеля, суцільна пустка. Тут колись була цивілізація, але щезла, чоловіче. Вас ніхто не збирається забезпечувати серветками з лимонним запахом!

— Статистична ймовірність, — наполягав на своєму автопілот, — свідчить про те, що колись тут може виникнути інша цивілізація. І настане день, коли з’являться серветки з лимонним запахом. А до того часу триватиме коротка затримка. Будь ласка, поверніться на своє місце. — Але ж…

Але у цю хвилину прочинилися двері. Зафод повернувся і побачив у дверях чоловіка, який доганяв його. Він тримав у руці валізку. Він був у бездоганному одязі з акуратною зачіскою. Ніякої бороди і довгих нігтів.

— Зафоде Бібльброксе, — сказав він, — я — Зарнівуп. Мені здається, ви хотіли зустрітися зі мною?

У Зафода Бібльброкса підломилися ноги. З губів зірвалося щось зовсім дурне. Він упав у крісло.

— О, чоловіче, звідкіля ви взялися? — сказав він.

— Я чекав вас тут, — по-діловому відповів той.

Він поставив валізку і сів у сусіднє крісло.

— Я задоволений, що ви дотримувалися інструкцій, — сказав він. — Я трохи хвилювався, побоюючись, що ви виберетесь з мого кабінету дверима, а не через вікно. Тоді б ви дійсно могли попасти в халепу.

Зафод захитав головами і забелькотів щось собі під ніс.

— Переступивши поріг мого кабінету, ви таким чином зайшли до штучного синтезованого Всесвіту, — пояснив він. — Якщо б ви вийшли через двері, ви б знову опинилися у реальному світі. А штучним я керую звідси. Він задоволено поплескав долонею по валізці.

Зафод подивився на нього з відразою і огидою.

— Яка ж між ними різниця? — буркнув він.

— Жодної, — відповів Зарнівуп. — Вони ідентичні. Ага, якщо не зважати на те, що, як мені здається, винищувачі зоряної системи Жаби у реальному світі сірого кольору.

— Що усе це означає? — випалив Зафод.

— Усе просто, — сказав Зарнівуп. Його самовпевненість і самовдоволення дратували Зафода. — Усе дуже просто, — повторив Зарнівуп. — Я відкрив координати, за якими можна розшукати цю людину, тобто людину, яка керує Всесвітом, і виявив, що його світ перебуває під захистом Поля непередбаченості. Щоб захистити свою таємницю — і себе також — я скористався прихистком у цьому повністю штучному Всесвіті й заховався на покинутому туристичному лайнері. Я був у безпеці. А тим часом ви і я…

— Ви і я? — розлютився Зафод. — Ви хочете сказати, що ми знайомі?

— Так, — відповів Зарнівуп, — ми давні знайомі.

— Я був дуже нерозбірливий — сказав Зафод і ображено знову замовк.

— Тим часом ми з вами влаштували усе таким чином, щоб ви захопили космічний корабель з Двигуном непередбаченості, — єдиний, на якому можна добратися до планети таємничого правителя, — і прибули сюди до мене. Гадаю, саме цього ви успішно досягли, з чим вас і поздоровляю, — його губи склалися у посмішці. Якби можна, Зафод торохнув би по них цеглиною.

— І ще одне, на випадок, якщо вам цікаво, — додав Зарнівуп, — цей Всесвіт створено спеціально для того, щоб ви з’явилися тут. Отож ви є найважливіша особа в цьому Всесвіті. Ви б ніколи, — сказав він з усмішкою, яка ну аж напрошувалася на цеглину, — не вибралися з Водоверті тотальної перспективи у справжньому Всесвіті. То будемо рушати чи як?

— Куди? — похмуро запитав Зафод. Він почувався геть розбитим.

— На ваш корабель. На «Золоте серце». Він при вас, чи не так?

— Ні.

— Де ваш піджак?

Зафод розгублено подивився на нього.

— Мій піджак? Я зняв його і залишив ззовні.

— Гаразд, підемо і розшукаємо його.

Зарнівуп підвівся і жестом наказав Зафодові йти за ним.

Знову опинившись біля виходу у шлюзовій камері, вони почули лемент пасажирів, яких напували кавою і годували печивом.

— Чекати на вас було не дуже весело, — сказав Зарнівуп.

— Вам не було весело! — обурено вигукнув Зафод. — А як ви гадаєте?..

Відчинився люк, і Зарнівуп приклав вказівного пальця до губів. За кілька футів від них на купі сміття лежав піджак Зафода.

— Дуже чудовий і здатний на все корабель, — сказав Зарнівуп. — Дивіться.

Вони побачили, як несподівано стала надиматися кишеня піджака. Потім вона тріснула і порвалася. Невеличка металева модель «Золотого серця», яку з таким здивуванням колись виявив у себе в кишені Зафод, росла на очах.

Вона невпинно зростала і через дві хвилини досягла своїх справжніх розмірів.

— Це рівень Непередбаченості, — сказав Зарнівуп, — рівень… ну, не знаю чого, але досить великий. Зафод ледве втримався на ногах.

— Ви натякаєте, що він весь час був у мене?

Зарнівуп усміхнувся. Він підняв валізку і відчинив її.

Він клацнув перемикачем, який був усередині.

— Прощавай, штучний Всесвіте, — сказав він. — Привіт справжньому!

Риси навколишніх предметів на мить втратили чіткі обриси і знову стали такими ж, як були.

— Бачите? — сказав Зарнівуп. — Усе точнісінько таке саме.

— То ви хочете сказати, — з напругою у голосі перепитав Зафод, — що він весь час був у мене?

— Так, — підтвердив Зарнівуп, — звичайно. На цьому ж усе й будувалося.

— Он як, — сказав Зафод. — То більше на мене не розраховуйте. З сьогоднішнього дня забудьте про мене. З мене уже досить. Не вплутуйте мене у свої ігри.

— Я боюся, що ви не можете нас залишити, — сказав