Читати книгу - "Земля"

Марія підкинула плечима та й махнула рукою.

– Ет!..

– Що, Маріє?

– В нім нема ладу! Ану, уважайте! Сьогодні хотів орати й сіяти, хотів день у день за плугом ходити, а завтра або позавтра буде, як той вовк, снуватися, нишпорячи, буде хмарний, неспокійний і до нічого пальцем не діткнеться. Як той вітер… (Вона вдарила себе кілька разів пальцями по губах.) Бог його знає, що ним так каламутить; так, якби проти півночі родився. А як був малий, то я боялася, аби й муха на нього не сіла. Таке-то було!

Вона зітхнула.

– Такий уже вдався! – відповів Івоніка.

І справді, такої вже був удачі, так уладжений. Ніхто не приспособлював його, був сам із себе такий.

– Чим старший, тим йому більше мову відбирає! Ще якийсь час, і він геть-геть заніміє! – докинула ще Марія.

Обоє замовкли.

Чулося тереблення кукурудзи, як зернята дзоркали до поливаної миски й лоскотіло дерево в печі… Вогонь горів живо, а по стінах колисалися предивні тіні.

– Маріє!

– Гай, бадіко!

– Я гадаю, чи не було би не зле піти сього року до святого Івана до Сучави.

Вона не відповіла зараз, аж пізніше сказала:

– Чому мало би бути зле? Але що понесемо?

– Те, що носили давніше, та що зможемо! Там, у монастирі, все приймають! Понесемо свічки, меду, полотна, може, маєш кілька красних рушників і грошей. Звідти принесемо собі свяченого зілля. Я його потрібую для бджіл, межи насіння і таки так треба його вже, аби в хаті було. Хотів би я дати на чотирнадцять службів. Сім службів за Михайла, за його здоров'я та й аби щасливо і скоро вернув додому, а сім на щастя для Сави.

– Аби якнайборше додому вернув, Івоне, аби якнайборше додому вернув! – потвердила Марія. – Тоді б я знов відтхнула! Вже б я знала, що маю його при собі й нічого не боюся!

По малій хвилині задуми, під час якої докинула трохи хворосту, спитала:

– Чи підете ви самі на прощу до Сучави, чи підемо обоє?

– Підемо обоє.

– Я про се собі вже давно сама гадала, – сказала, – але не казала вам нічого, бо не знала, чи схочете послухати мене! На думку піти на прощу до святого Івана навела мене Анна.

– Котра Анна?

– Ну, таже та, що в дворі служила! Донька старої Параски, тої поганої кланцатої[125] вдовиці. Коли пани випровадилися до міста, забрала її стара до себе; але вона довго в неї не витримала та й наймилась у попових паннів. Від осені, казала, хоче там-таки на рік наймитися. Саме тепер буде зо дві неділі, як я з нею говорила, зараз по Великодні, і якось тими днями, як Михайлик у місто назад від'їхав. Вона вертала звідкись і здибалася зо мною. Я ходила тоді до Домніки. Ми йшли разом та й говорили. Балакали про одно і друге, а нараз спитала вона мене:

«Чого ви такі марні, лелічко Маріє? Чи ви вже недужі? Ви такі білі й марні!»

«Як маю виглядати, – кажу їй, – коли у мене під серцем як камінь стоїть? Доки мій син у муштрах, доти не матиму супокою!»

«Дасть Бог, він поверне до вас!» – відповіла вона чемно.

– Вона чемна дівчина! – закинув Івоніка.

– Чемна. А я їй сказала: «Заки сонце зійде, роса очі виїсть!» Вона всміхнулася й відповіла: «Се правда, – каже, – але треба щось зробити, аби на душі легше було!»

«Та що робити? – кажу. – Що я можу зробити?»

«Та от, – каже, – підіть на прощу до святого Івана та дайте на службу Божу за вашого сина та й за ваше здоров'я!» І як лише се сказала, мені на душі неначе й полегшало. «Ти оце добре кажеш, доньцю, – кажу я їй. – Може, я й піду до святого Івана».

На те вона мені каже: «Якби ви йшли, то й я б із вами пішла. Я б хотіла раз піти до святого Івана!»

Звідси прийшла гадка мені піти до Сучави. А якби ви, – тягнула дальше, – не могли зо мною піти, то я б могла піти сама з дівчиною. Вона чемна і жвава дівчина, й ми могли би обі піти пішком або поїхати колією. Вона казала, що воліла би піхотою. Казала годиться піхотою йти.

– На молоді літа й ноги! – закинув Івоніка, сміючися. – Але се вже байка. Пощо їй до святого Івана? Слаба, може?

– Не знаю! Казала, що хотіла би раз піти до святого Івана, бо кажуть, що там дуже красно! Хотіла би там помолитися і свяченого зілля принести. Каже: «Бідний, та й не має долі, але най хоч Боже зіллячко у своїй скринчині має. Тяжко на світі жити!»

– Се правда! Її мама, як мені пані самі казали, погана жінка, забирає від неї кождий крейцар, а її брат п'є пиво, то все хоче крейцара. Та й забирають і від неї, сараки.

– А чому не йшла з панею до міста?

– Бо стара не пустила. Але від осені хоче на рік до попа в службу. Тепер лиш на дні наймається, та й мусить іще з мамою кукурудзки висапати.

– Ну, в попа також буде мати своїх гірких три дні, – сказав Івоніка. – Попадя, як п'яна, все б'є, що їй під руку прийде. Панни добрі, але як то вже буває: де нема ґаздині, нема й голови. До хати веде сто стежок.

– Панни чемні та й добрі! – боронила Марійка.

– Але зле платять.

– То чого туди йде?

– Бо, певно, хоче мамі з очей уступитися.

– То най іде до нашого господаря. Але їй, відай, усе ще кава пахне під носом, що її пила у панів; а у попа таки, мабуть, буде її пити. Дурна дівчина! Най Богу дякує, що має кулешу, та й коби її лиш мала! Вона нічого не має, бідна така, хто її візьме? Фудулиться, кажуть деякі жінки, що всяку роботу знає, але вже знає не знає, коби ґрунт! А в неї – дасть Біг!

Івоніка похитав поважно головою.

– Хто знає свою долю? – промовив. – Бог дає та й Бог бере?

– Так – се правда! Я їй не ворог, і мій син не має її сватати… Що мені до неї?

– Та вже ж!

І знов замовкли обоє.

Марія задумалася над прощею у святого Івана, як там буває, бо вона вже два рази