Читати книгу - "БотакЄ"

було нікому заходити. Двері вона завжди замикала на ключ. Її кімната була зареєстрована як окрема квартира. Навіть святий Миколай залишав свої мандаринки для тети Міри у торбинці, прив’язаній до клямки її покою. Дзядзьо Михась, між іншим, не знав багатьох сучасних найпростіших слів. На кімнату він міг сказати покій або комната, але не кімната. Про стелю - суфіт або потолок. Тету Міру це нервувало. Її багато чого нервувало у дзядзеві. Але вона

визнавала, що - попри відсутність освіти - він є надзвичайно інтеліґентним. Просто вони обоє були надто впертими і сильними, щоби могти лагідно сприймати одне одного. І надто іронічними, щоби не бачити в собі нападника і жертву одночасно. У них був спільний духівник. Отець доктор Лаба у двадцятих був духівником у гімназії сестер-василіянок, де вчилася тета Міра, а в сорокових - у дивізії «Галичина», де служив дзядзьо Михась. Тета Міра не любила

свого радянського паспорта, бо у графі «место рождєнія» було записано - Скрентон, США. Тета Міра привчила нас з братом до ґрейпфрутів. Ще у ті часи, коли їх щойно почали експортувати з Куби, і ними були заповнені овочеві крамниці, і всі вважали їх якоюсь гидотою у порівнянні з дефіцитними помаранчами і мандаринами. Ще в овочевих крамницях продавали дуже погану квашену капусту. Її зіпсутість намагалися перебити лавровим листям. Тета Міра була

сестрою мого діда Богдана, маминого тата. Дідо помер кілька років перед моїм народженням. Другий дідо - тато тата - загинув за кілька місяців до народження тата. Тому дзядзьо Михась був моїм єдиним реальним дідусем. Вони познайомилися з бабцею у Читі. Татові було тринадцять років, він звик опікуватися своєю мамою сам, тому спочатку активно перешкоджав будь-якому зближенню. Тата брали просто у школі. Вони тоді жили в

Моршині. До класу ввійшли озброєні енкаведисти й заарештували десятилітнього хлопця. У Читі він зійшовся з урками. Якогось року в їхньому класі стало на шість хлопців менше - троє загинули у поножовщині, а інших трьох присудили до розстрілу за численні розбої з убивствами. Іноді читинські урки програвали у карти чиєсь життя. Скажімо, четвертий ряд, дев’яте місце у кінотеатрі «Спартак» під час сеансу на чотирнадцяту

двадцять. Той, хто програв, мусив заколоти випадкового глядача, що опинився у цей час у цьому місці. Дзядзьо зумів витягнути тата з вуличної банди, і тато його визнав. Тато почав серйозно займатися класичною боротьбою, випилюванням лобзиком і ремонтом годинників. Хоча за звичкою не переставав носити кастет. Дзядзьо переконував його, що жолудь набагато кращий, бо ним не можна нікого покалічити. Жолудь - це металева куля,

яка затискається у кулаці. Вона не так додає ваги ударові, як формує найефективнішу структуру самого кулака. Вже у вісімдесятих тато часто ходив нічним містом, тримаючи про всякий випадок у руці шкіряний футляр із багатьма ключами. Його читинський кастет я знайшов кілька років тому. Вкинув до кишені і пішов по хліб. Дорогою не втримався і вдягнув його на руку, не виймаючи з кишені. Чотири дірки були розраховані на тонші пальці. Стоячи у черзі, я

ніяк не міг зняти кастета. Також не міг витягнути руку з кишені, не міг видобути гроші. Мусив вийти з черги в останню мить. Іншим разом ми відпроваджували когось до нічого поїзда. Цілим товариством допивали останні пляшки на вокзалі, чомусь між двома вантажними поїздами на запасних коліях. Ми хотіли, щоби все було якнайтихіше, якнайпорядніше. Пляшки стояли на низенькому стовпчикові, з котрого світила синя лампа. Ми не сподівалися, що того

року було так багато крадіжок з товарних вагонів. Виявляється, всю територію станції досить добре пильнували. Раптом з усіх боків надбігло багато міліціянтів. Біжучи, вони дивацько притискали фуражки. Нас затримали і під конвоєм повели до відділка. У кишені мого зимового плаща був кастет. Я хотів його звідти забрати, але міліціянт вхопив мене за руку і заборонив користуватися кишенями. Я запропонував йому покурити добрих сиґарет,

якраз мав подаровану пачку не знаного у нас житану. Офіцер погодився, бо до відділка було ще далеко. Виймаючи пачку, я мусив встигнути прорвати кишеню і вкинути кастет під підкладку плаща. У відділку нас обшукали. Я старанно відхиляв поли, намагаючись не зачепити нікого чимось важким, що мотулялося на рівні колін. Потім я викинув його у ріку. Ніколи нікого не вдарив. Навіть того омонівця, в якого ми з приятелем відібрали ґумову палицю. Тоді

Франківськ був подібний на окуповане місто. Був вересень, п’ятдесятиріччя приєднання Західної України до УРСР. Омонівці з Одеси патрулювали всі центральні вулиці. Ходили по троє, з псами, ґумовими палицями, ґазовими балонами, кайданками. Такого ми ще не бачили. Патрулі переслідували всіх, у кого були значки з жовто-синіми або червоно-чорними прапорами. Скінчилося тим, що вони побили нашого товариша. Коли його шпиталізували,

омонівців забрали, рятуючи від відповідальності. А сімнадцятого вересня ми носили чорні жалобні пов’язки і світили свічки у темних вікнах. Хоч наше вікно важко було зробити темним. Ми жили при головній вулиці, і ґірлянди святкових ілюмінацій були натягнуті якраз навпроти наших вікон. Узимку, коли підвіконня, дахи, дерева й електричні дроти облипали снігом, гарно було розслонити вікна і дивитися на особливе рожеве сяйво - ілюмінація якось

розчинялася у фактурі снігу. У Львові я часом ночував по вулиці Руській. На останньому поверсі старезної камениці, тої, що прилягає до Успенської церкви, жила наша старенька тітка, вдова першого ректора українського таємного університету. Коли вона хворіла, я залишався там на ніч. Ліжко легко вібрувало від трамваїв, і час від часу блискали сині спалахи, затиснені ущелиною вулиці. З іншого вікна можна було оглядати експонати одного залу музею меблів і

порцеляни. Якось ми ходили ним з моїми ще малими тоді дітьми. Я подивився через вікно на вікон давнього помешкання. Воно було відчинене, але поверхом вище. Можна було побачити ту саму стелю і зовсім іншу лампу. У Франківську був такий час, коли ми з найближчими однокласниками щодня після школи кілька годин ходили містом. Нам було по шістнадцять років. Чомусь майже завжди цвіли сливки, грушки і черешні. Ми бродили міськими

подвір’ями і бігали дахами над цілими кварталами. Несподівано опинилися на стрімкому дахові, з якого я побачив, що робиться у нашій