Читати книгу - "Мальви"

Тож почалося нуртування, тож згадали свої кривди зубожілі райя, тімаріоти, купці і ремісники, мученицька смерть Хюсама-ювеліра і Аззема-візира надихнула їхні серця відвагою: це ж були великі люди, а не пошкодували свого життя за правду, що ж вони втратять — злидні і голодне животіння? Стягалися злидарі з міських завулків і глухих сіл у гори під Адріанополем, куди скликав їх одчайдушний пастух Кир-огли, а соф-ти — вічні бунтарі — понесли їм з медресе заборонені книги Вейсі і Нефі...

Йшов меддах Омар крутими стежинами до адріанопольських гір. Не марнославство і не віра в нинішню перемогу добра над злом вели його. Життя мудреця підходило до краю. І він, оглянувшись назад, зрозумів, що всі його слова, поради людям, наука пропадуть марно, якщо хоч наприкінці не прикладе рук до діла. Бо навіть найчесніше прожите життя зникне безслідно в людській пам'яті, коли не освятиться воно гідною смертю.

Шейхульіслам Регель прийшов на вечірню молитву в мечеть Айя-Софія. Під величним склепінням пливла приємна прохолода, зелена чалма верховного пастиря імперії здавалась тут легшою, ніж там, у Біюк-сараї, цієї гарячої і непевної весни.

Він підвів руки, вимовляючи тихо «аллах-ак бар», потім вклав ліву руку в праву і почав читати фатиху, та відчував, що не може повністю злитися з богом, відокремитись від того життя, яке залишив хвилину тому за ворітьми султанського палацу. Як би йому наблизитись до Всевишнього так, щоб почути від нього відповідь на ті всі сумніви, які не дають тепер і день і ніч спокою? Чи вдоволений він своїм намісником на султанському престолі, чи не вчинив гріха шейхульіслам, оперезавши Ібрагіма шаблею Османа? Наблизитись так, щоб запитати віч-на-віч, де ховається та сила, яка гнітить усіх власть імущих при дворі і якої всі мусять щодень слухатися. Адже султан безпорадний і не від нього та сила йде: на владному обличчі валіде лежить тавро приреченості й страху, шейхульіслам, якому сам султан цілує мантію в перший день байраму і якому призначено слухати тільки бога, мусив усупереч здоровому глузду підписати фетву на смерть Аззем-паші — і то тоді, коли його серед живих уже не було. Сила якого страху тяжить над усіма можновладцями і керує ними?

Регель вклякнув на коліна і напружився весь, зосереджуючи свою увагу на трьох страусових яйцях, що висіли перед міхрабом як символ гарячої Мекки. Чи не обізветься на його сумніви аллах?

Мовчить бог. Він завжди німує, а найдужче тоді, коли його рабів огортає тривога. Але ж перед ким цей страх? Перед війною, що почалася з Венецією? А хіба Порті вперше воювати? Та й це ще не війна, Ібрагім не скликає дивану. То, може, страшно від того, що Ібрагім воювати не хоче, що втікає від державних справ у Понтійські гори на полювання або ж не вилазить з гарему? А чи лячно озброєних пастухів, які зібралися під Адріанополем і погрожують помститися за візира і ювеліра? Мабуть, так...

Верховний пастир відчитує каліграфічні написи над золотим міхрабом, але вони йому нічого нового не говорять, і на думку спливає меддинська сура корана:

«Кожний раз ми міняємо вірш і придумуємо кращий. Хіба не знаєш, що аллах все може?» Гм... А який тепер видумати вірш, щоб пояснити незриму силу страху?

Бунтарі підводять голови... Шейхульіслам підійшов до мімбера, взяв коран і гарячкове почав гортати, шукаючи сури, яка підказала б, як боротися з ними… Мусить підказати священна книга, адже іншої мудрості, крім Магометового пророцтва, в них немає.

Сура меддинська, сура пророча... Сура рахманська «Ми повісили їм окови аж до підборіддя, і вони... і вони мусять підводити голови». Так що ж ти радиш, премудра книго?.. Зняти окови?!

Шейхульіслам закрив коран і вийшов з мечеті, шепочучи для заспокоєння п'яту суру меддинську:

— «О ви, які увірували, не питайте про речі, що засмучують, коли вам відкриваються. Запитували люди і до вас, а потім стали невіруючими...»

На паперті заступив йому дорогу дервіш у сірому бекташському сукмані, зі срібною сергою у вусі. Він вклякнув перед шейхульісламом і припав губами до його башмаків.

— Підведись і скажи, чого хочеш, — сказав верховний імам, приглядаючись до дервіша, який підвів на нього начебто знайомі блудні очі.

— Святий отче, — промовив дервіш тихо, але в голосі не чутно було жебрацької покори, а щось ніби змовницьке. — Ти можеш і не пам'ятати мене, бо ж багато в тебе слуг духовних. Я — Мурах-баба, дервіш ордену бекташів, якого ти багато років тому милостиво послав у кафську такіє, щоб я там проповідував правду Османів серед татарів і кримських ямаків147. Я чесно виконував свою повинність, та коли буря насувається на нашу священну землю, совість моя примусила мене...

— Що за чорні вісті несеш мені, — шейхульіслам схопив дервіша за плече. — Кажи, що чув! Болгари, греки, серби?

Мурах-баба став на ноги, і глумливі блискітки заблищали в його очах. Тепер Регель згадав: це ж той, що підбурював колись яничарів проти Амурата IV, будучи шейхом дервішів у яничарському корпусі. Він.шейхуль-іслам, врятував тоді свого слугу від смерті, вчасно виславши його в Крим.

— Турки, святий отче. Турки! — відповів Мурах-баба, і розпогіднилось обличчя шейхульіслама.

— Ти про Кир-огли? Утри своє обличчя від тривоги, надто велика наша сила, щоб боятися мізерного відділу заколотників. Не так давно розправилася Порта з Кара-язиджі і Календер-огли, хоч тих було набагато більше. Тисячі посаджених на палі в долині Аладжа, на передмістях Анкари і Урфи довго ще лякатимуть ремісників і райю, ще довго не зродиться в них охота допомагати бунтівникам.

— Не смію заперечувати тому, кого справедливо називають морем усіх пізнань. Але ти не знаєш одного: серед цієї нужденної жменьки бунтарів перебуває нині найтяжчий ворог імперії — теж турок — меддах Омар, якому ніхто дотепер не насмілився стяти голову. А заколотники, які думають головою Омара, — це вже не банда, а