Читати книгу - "Буремний Перевал"

— Ану цить! Як ти смієш отак гиготіти? А як містер Лінтон почує?

— Вибач! — відповів мені знайомий голос. — Але я знаю, Едгар уже спить; а я просто не можу спинитися.

З цими словами вона підступила до вогню, хапаючи ротом повітря і притискаючи руку до грудей.

— Я бігла всю дорогу від Буремного Перевалу, — заговорила вона, трохи помовчавши, — а як не бігла, то летіла. І злічити не можу, скільки разів я падала. Ох, як мені все болить! Та не лякайся! Я поясню все, тільки-но віддихаюсь. Лишень, будь ласкава, піди й накажи закласти карету, щоб відвезти мене до Гімертона; і скажи, хай пошукають у моїй шафі що-небудь вдягти.

Це була місіс Ізабелла Гіткліф. Здавалося б, їй мало бути не до сміху: розпатлане волосся, з якого стікав сніг із водою, ні хустки, ні капелюшка; вдягнена вона була у дівочу сукню, що більш пасувала до її віку, аніж до сімейного стану, — з великим викотом і короткими рукавами, — і більше нічого. Сукня була з тонкого шовку і, мокра наскрізь, обліпила тіло; на ногах — домашні пантофлі. На додачу до всього, під вухом у неї був глибокий поріз, що не кривавився тільки через холод, а бліде лице було все в синцях та подряпинах; зморена, вона ледь трималася на ногах. Тому, роздивляючись її, я лякалася дедалі більше. — Люба моя панянко, — мовила я, — нікуди я не піду й нічого не слухатиму, поки ви не скинете з себе все, що є на вас,і не перевдягнетеся в сухе; і, звісно ж, ви не поїдете до Гімертона сьогодні — тому замовляти карету ні до чого. — Я будь-що поїду, — відповіла вона, — верхи чи пішки; але я не від того, щоб пристойно вдягтись. І ще… ой, поглянь, як тече по шиї! Це від тепла.

Вона наполягала, щоб я виконала її вказівки — і лише тоді вона дозволить про себе подбати. Тільки потому, як візникові загадали готувати карету, а служниці — вкладати речі, Ізабелла дозволила мені перев'язати рану та допомогти перевдягтися.

— А тепер, Неллі,— мовила вона, коли я скінчила поратись, всадовила її у крісло біля коминка й дала чашку чаю, — сідай навпроти мене і прибери кудись цю нещасну дитину: я не хочу на неї дивитись! Тільки не думай через ті мої дурні смішки, ніби мені не шкода Катрини! Я й плакала також, гірко плакала — в мене є на те причин більше, ніж у будь-кого. Ми з нею так і не помирилися, ти знаєш; я не можу собі цього простити. Та все одно я не збираюся співчувати йому — цьому підлому негідникові! О, дай-но мені коцюбу! Це на мені останнє, що лишилося від нього! — вона зірвала з безіменного пальця золоту обручку і щосили жбурнула її на підлогу. — Я її розламаю, отак! — продовжувала вона з дитячою злістю, — а потім спалю! — і вона схопила понівечену каблучку і кинула у тліючий жар у коминку. — Отак! Хай купляє нову, якщо спроможеться мене повернути! Він може прийти по мене сюди, аби дошкулити Едгарові. Тож я не смію тут лишатися — раптом він надумає таке втнути! І до того ж Едгар іще сердитий на мене, — правда ж? А я не проситиму його про допомогу; не хочу завдавати йому нового клопоту. Сюди я прийшла, бо більше не мала куди подітись; але знала, що не стрінуся з ним, і не збираюсь завдавати йому клопотів. А то б я просто посиділа в кухні, вмилася, зігрілася, попросила тебе принести все, що мені потрібно, і поїхала звідси… кудись подалі від цього клятого… від цієї реінкарнації злого духа! О, як він лютував! Якби він наздогнав мене… Шкода, що Ерншо слабший за нього: я б не втекла, й поки не подивилася, як Гіндлі заб'є його до смерті… Якби це було йому під силу!

— Годі-бо, місіс, не говоріть так швидко, — перервала я. — Ви порушите пов'язку, і знову кров зацебенить. Випийте-но чаю, зведіть дух, і годі вам сміятися: сміх зовсім не до речі в цій оселі — та ще у вашому стані!

— Беззаперечна істина, — відповіла вона. — Ні, ви погляньте на цю дитину! Чого вона весь час вищить? Приберить її куди-небудь, щоб я не чула; лише на годину, більше я тут не затримаюсь.

Я подзвонила і викликала служницю, щоб та забрала дитя; потім спитала Ізабеллу, що змусило її втекти з Буремного Перевалу в такому недоречному вигляді й куди вона збирається їхати, якщо не хоче лишитися з нами.

— Я й мусила б, і хотіла б лишитися, — відповіла вона, — щоб втішати Едгара й піклуватися про дитину; і тому, що Грейндж — мій рідний дім. Та кажу тобі, Гіткліф цього не дозволить! Гадаєш, він зможе спокійно дивитись, як я знову стаю сама собою? Знатиме, що ми тут живемо в мирі й спокої, і не вирішить отруїти наше життя? Ні! Я мала щастя переконатися в одному: він так мене ненавидить, що йому осоружно навіть бачити мене й чути мій голос; я помітила, що коли я входжу до кімнати, його лице мимоволі кривиться від ненависті; почасти тому, що він знає про мої підстави плекати те ж саме почуття до нього, почасти од його первісної до мене відрази. Цієї відрази достатньо, аби стверджувати з цілковитою певністю, що мій чоловік не ганятиметься за мною по всій Англії. І тому я маю поїхати звідси. Я вже зцілилася від свого колишнього бажання, щоб він убив мене, — хай краще себе вб'є! Він знищив мою любов, і тому тепер я стала вільною. Я ще пам'ятаю, як любила його; і смутно собі уявляю, що могла б любити його й досі, якби… Ні, ні! Навіть якби він справді мене покохав, диявольська вдача якось себе та виявить. У Катрини були на диво збочені смаки, якщо вона була такою прихильною до нього, знаючи його так добре! Чудовисько! а Він мусить бути стертий із лиця землі — і з моєї пам'яті!

— Тихше, тихше! Він усе ж таки людина, — мовила я. — Будьте