Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

— Бачите, вони справжнісінькі. Про це свідчить древній папір, усюди однаковий почерк нотаріуса, який складав ці документи, підписи завжди збігаються, навіть попри різні дати.

Переклавши ці документи французькою та німецькою, Брафман дізнався від Лаґранжа, що я здатен зробити автентичні документи, тож тепер він просив мене зробити французьку версію, яка б датувалася тим самим періодом, що й оригінальні тексти. Важливо було показати російським спецслужбам, що у різних європейських країнах до побудови кагалу, яку особливо цінував паризький Єврейський альянс, ставилися цілком серйозно.

Я спитався, як же можна довести існування Всесвітнього кагалу за допомогою документів, складених спільнотою, загубленою у Східній Європі. Брафман відповів, що мені не варто цим перейматися і що документи мають використовуватися лише як посилання, доказ того, що все, про що він каже, не є плодом його уяви, а щодо решти — його книга достатньо переконливо викривала б справжній кагал — спрута, який простяг свої щупальця у цивілізований світ.

Обличчя його ставало жорсткішим, майже набуваючи рис яструбиної подоби, за якою впізнаєш єврея, яким, незважаючи ні на що, він і досі залишався.

— Найвизначальніші почуття, які живлять дух талмудиста, — це необмежене прагнення правити світом, невситима жадоба володіти всіма багатствами тих, хто не є євреями, й ненависть до християн та Ісуса Христа. Допоки Ізраїль не навернеться до Ісуса, християнські держави, які є прихистком цьому народові, завжди будуть у його очах, як говориться в Талмуді, відкритим озером, де він може вільно рибалити.

Знесилений своїм звинувачувальним запалом, Брафман замовив ще й escalopes de poularde au velouté[189], але страва йому не смакувала, тож чоловік замовив натомість filets de poularde piqués aux truffes[190]. Потім, витягти з кишені y жилетці срібного годинника, промовив:

— Ой леле, вже пізно. Французька кухня — надзвичайна, а от обслуговують надто повільно. У мене важливе доручення, тож я маю йти. Повідомте мене, капітане Симоніні, якщо вам не важко буде знайти такий вид паперу й необхідне чорнило.

Брафман ледь скуштував ванільне суфле на солодке. Я очікував, що він, хоч і навернений єврей, але все одно поснідає за мій рахунок. Аж ні, аристократичним жестом Брафман захотів пригостити мене цим, як він зневажливо висловився, «підсніданком». Імовірно, російські спецслужби витрати йому відшкодовували по-царському.

Я знову був дещо спантеличений. Документ, який створили півстоліття тому в Мінську й у якому прописані такі малозначущі приписи, наприклад, як кого запрошувати на святкування, зовсім не свідчить про те, що саме цими правилами керуються сьогоднішні паризькі чи берлінські великі банкіри. І врешті-решт: ніколи, ніколи і ще раз ніколи не працюй зі справжніми чи хоча б напівсправжніми документами! Якщо десь існують оригінали, хтось завжди може знайти їх і довести, що ти десь припустився неточності… Для того, щоб документ був переконливим, його треба створити ex novo і, якщо є така змога, у документі не має йтися про оригінал, а говоритися, що він десь існує за чутками, як це сталося з волхвами, про яких згадував у двох невеличких віршах лише Матвій, не називаючи ані їхніх імен, ані того, ким саме вони були, ані того, що вони були царями, а решта — то звичайнісінькі плітки. Однак для людей вони настільки ж справжні, як і Йосип з Марією, і я чув, що подекуди навіть поклоняються їхнім тілам. Іноді викриття бувають надзвичайними, приголомшливими, романтичними. Що виноробу з Шампані до того, що євреї наставляють своїх щодо того, в який спосіб їм святкувати весілля дочки? Хіба це доказ, що вони хочуть запустити свою руку в його кишеню?

Я усвідомлював, що у мене на руках доказовий документ, чи то пак переконлива оправа цього документа: навіть краще, ніж опера «Фауст» Шарля Ґуно, через яку парижани вже кілька років дуріють, тож мені не лишалося нічого іншого, як знайти відповідний зміст. Звісно, мені спали на думку збори масонів на Горі Грому, план Джузеппе Бальзамо та єзуїтська ніч на празькому цвинтарі.

З чого ж має починатися єврейський план завоювання світу? Певно, що із заволодіння золотом, як мені підказав Туссенель. Завоювати світ, щоб поставити на вуха королів та уряди, заволодіти золотом, щоб удовольнити соціалістів, анархістів та революціонерів, зруйнувати святі принципи християнського світу, аби збентежити папу, єпископів та парафіяльних священиків. І вкрапити трошки бонапартистського цинізму, про який так добре сказав Жолі, та додати єзуїтського лицемірства, якого ми з Жолі обоє набралися у Сю.

Я знову пішов у бібліотеку, але цього разу у паризьку, яка була набагато більшою за туринську, і віднайшов там ще кілька зображень празького цвинтаря. Він існував ще з середньовіччя, та з часом, оскільки розширити його за дозволені межі не могли, могили почали рити одну на одній, нагромадивши таким чином, може, й сто тисяч тіл, густо понатикавши надгробків майже один до одного, укритих тінню листя бузини, навіть не дбаючи про те, щоб якось причепурити їх, бо юдеї бояться образів. Можливо, гравіювальників зачарувало місце, й вони дещо перестаралися, створюючи це стовпище каменів, схожих на кущі, котрі гнуться під всіма вітрами у вересковій пустці, простір цей видавався роззявленою пащекою беззубої старої відьми. Та дякуючи більш вигадливим гравюрам, вирізьбленим під місячним сяйвом, я відразу ж усвідомив, яку можу отримати користь від цієї атмосфери відьомського шабашу, якщо поміж тим, що скидалося на плити, які постали навсібіч через коливання землі, стали б зігнувшись рабини у плащах та каптурах, з посипаними сивиною цапиними борідками, що замірилися вчинити всесвітню змову, схилившись до надгробків, за котрі трималися, й утворюючи у нічному мороці пущу скам'янілих химер. А посередині — могила рабина Льова[191], який у шістнадцятому столітті створив з глини Голема — страшезного велетня, який мав відомщати за всіх євреїв.

Краще за Дюма, краще за єзуїтів.

Звісно, інформація, яка містилася у моєму документі, мала б бути записана з усних свідчень свідка, який був на цвинтарі тієї жахливої ночі і який має зберігати інкогніто, інакше покаранням буде смерть. Він прийде на цвинтар уночі, перевдягнувшись рабином, ще до початку церемонії, і сховається неподалік купи каміння, що є могилою рабина Льова. Рівно опівночі, ніби висловлюючи огуду, дзвони християнської церкви пробили жидівський збір, і вийшло дванадцять постатей у темних плащах, і голос, ніби лунаючи з могили, привітав їх як дванадцять Рош-Бат-Еббот, дванадцятьох голів родів Ізраїлю, й кожен промовив у відповідь: «Вітаємо тебе, о сине проклятого».

Отака ява. І так само, як