Читати книгу - "Фройд би плакав"

– Угу, геніально… – Ілля зітхнув і на мить відірвався від монітора, щоб запустити руку Марлі під майку. Вона у відповідь притисла його голову до своїх голих грудей і потерлася ними об цупкі русяві напівкучері.

– Дротяне волосся, ходи спати!

– Ходи… – він затягнув її до себе на коліна. Марла обхопила його стан ногами і щосили до нього притислася найвибуховішою частиною свого маленького тіла. Хлопець провів вологим язиком їй поміж грудьми. Вона розшпилила кілька верхніх ґудзиків його сорочки і впилася губами в шию. Ілля тихенько застогнаві нетерплячим рухом стягнув Марлину майку. Білий шмат котону приземлився на лептоп.

– Давай відсунемо пернатих друзів. У ньому ж цілий світ… – Марла дбайливо змістила комп'ютер.

– В тобі цілий світ… – Ілля вже водив язиком довкола її відстовбурченого соска. – Хоча, якщо він – не світ, а комп'ютер – накриється, нам із тобою доведеться іти в партизани.

– Або стати ловцями креветок на старенькому кораблику. Або піти медсестрами в тифозні зони, або…

– Жах. Не треба! – він щосили ввіп'явся ротом у Марлин сосок. Тепер уже застогнала вона і вчепилася йому в волосся. Наступної миті вони вже лежали на підлозі й, несамовито перекочуючись, здирали з себе весь той одяг, що залишився. Світла довкола було багато – його тепер ніхто не вимикав. Жахливо-зелений килим і жовто-спечений повнезний місяць жерли електричне світло й відбивали його на двох пружних і сильних тілах, що терлися одне об одне, увиваючись і пульсуючи. Тіла втрачали будь-які швидкоплинні індивідуальні ознаки, творячи щось правічне й досконале, сягаючи раз по раз найвищої міри чуттєвого усвідомлення неперервності буття. Тіло жінки навіжено поглинало тіло чоловіка, тіло чоловіка ідеально творило необхідні їхнім коливанням ритми. Гаряче дихання, пекучі відчуття, відсутність страху і справжність звуку – все лягало надлегкими пластівцями на їхні два тіла, з'єднані в єдиному енергетичному струмені. В розпечену свідомість жінки звідкілясь із глибини вдиралися картини всіх прадавніх ґвалтувань і оргій, у свідомість чоловіка – видозмінені образи Тієї, ким він зараз володів і котра, що вже певніше, володіла ним.

– Який, який же ти… – вимовила жінка і поволі знову стала ззиватися Марлою. Чоловік також почав набувати втрачених рис і, шепочучи ледь чутні слова, знову вбирався в обличчя Іллі. Марла перевернула його на спину й, заплівши свої ноги довкола його, почала рухатися подібно до диригентської палички, тільки в зворотньому напрямку: з глибинної точки трохи догори, відтак плавно назад і вниз, а потім, на міліметровій відстані від тіла, вперед до початку такту. Ілля тихенько стогнав. Тримав долоні на її сідницях і розслаблено кайфував. За якийсь час Марла підібгала під себе ноги і щосили притислася до теплого тіла хлопця, покусуючи мочку його вуха.

– Глибше… будь до мене ближче… так… – язиком по барельєфах і бганочках вуха, – о, який ти… не поспішай, у нас тут весь планетний час… – самим кінчиком язика у чорну дірочку, – мій…

Ілля важко й гаряче дихав, Марла топилася в тому диханні, терлася об нього, плавала в своєму ж морі, накочувалася на тіло коханця кожним сантиметром своєї шкіри, кожним вусиком найменшого нейрона. Здавалося, чоловічий орган у надрах її тіла зростав і розгалужувався, залізаючи у кожну придатну для цього шпарину. І раптом він сягнув критичних розмірів і, сіпнувши Марлиним тілом кілька пробних разів, розірвав його просто на дрантя. Дівчина закричала і кричала так довго, що вже сама забула, коли почався звук із її горла. Ілля обережно поклав коханку на спину і заходився ніжно цілувати її обличчя. Гладив пальцями її паруючу оксамитову шкірку, вимальовував по ній щось подібне до менор і просто гебрейських літер, пригортав її до себе, як злякане звірятко, щось істиха шепотів.

За якусь мить Марла розплющила очі й, потягнувшись усім тілом, звелася на коліна й шустнула під ковдру з головою. Знову тепле і чуттєве вдячне тіло, знову язик, вуста, слина.

Ілля вдоволено замружився.

Don’t make my fuckihg bright! Оnlу уои…

Марла уникала вечерь з потенційними видавцями й імпотентними редакторами, сварилася з цілком порядними журналістами і через силу посміхалася відвертим покидькам – псевдокультовим діячам молодіжної культури, обламувала недоумкуватих телеведучих і плакала, коли Ілля справедливо звинувачував її в усіх цих смертних гріхах.

– Не нависай на мене, ну не нависай на мене! – це все, що крутилося у Марли в голові, коли він намагався втовкмачувати їй про якусь необхідність відповідальності.

– Розумієш, вам потрібно добре прозвучати! – (Це було стосовно: живого виступу в прямому ефірі, фонограмного виступу в прямому ефірі, концерту на корпоративній вечірці інтернет-маг-натів в Еквадорі, якихось підліткових фестиваликів і просто студійних записів).

– Ааааа… ну чого ти? Ще ж і час той не настав… – Марлу все відверто гнітило. Як людина стовідсотково безвідповідальна, вона і так щодня спромагалася на героїчні вчинки, не провтику-ючи свої інтерв'ю і зустрічі, запам'ятовуючи, де яку річ залишила і де запхав Ілля свій телефон. Робила все це, не влізаючи в коряві понти і жирну лінь. Вимагати щось від Марли було як мінімум завдаванням каліцтва. Вона злостилася, на небі сіріли відповідні ділянки, з них просто в очі дико валив пісок, потім той же піщаний вітер голками засипав її шкіру й транспортував і так уже не вельми чистою подільською вулицею все нові й нові партії сміття.

– Напевно, я злюся, – Марла зупинилася. – Ага, я злюся, вибач. Я усвідомлюю свою злість. І ти тут ні до чого.

– Та ні, це ти вибач. Я надто різкий. А ти… завжди така. Навіть не вмієш нормально відчувати. Оцього я в тобі й боюся. Ти геть усе аналізуєш. Щонайменшу емоційку пропускаєш через голову.

– Вибач, я не хочу кидатися посудом яко порядна істеричка. Досить. В ранній юності я вже відпрацювала своє – причому по-крупному – вибивала ногами двері, тамуючи лють від того, наприклад, що не могла знайти у шафці відповідного джинсам светрика… Чи від того, що якась пизда напудрена ін'язівська, однокурсниця моднява, побачивши мене в одному й тому ж одязі два дні поспіль, тонко під'їбнула: «Ти що – вдома не ночувала?»

Треба розбиратися у внутрішніх причинах виникнення свого гніву – зовні