Читати книгу - "Золотий дім"

спонукали цих же чокнутих ветеранів холоднокровно розстрілювати поліціянтів. Ні! Він ще навіть не зібрався про це говорити. Що він нам розповідав тут, тепер, у цьому зимовому парку — то це те, що нас завойовують машини для вбивства. Безживна зброя почала жити своїм життям, наче іграшка, що оживає у фільмі жахів — це так, якби твій плюшевий ведмедик раптом спромігся думати, і про що ж він думає? Він хоче перерізати тобі горло. Як хтось може думати про своє маленьке приватне життя, коли навколо така лажа?

Я поклав пару доларів у бляшанку під його ногами, й ми пішли далі. Це не був відповідний час на те, щоб Друга поправка вступала в дискусію.

— Я скажу тобі, що збираюся зробити, — мовила Василіса. — Я хочу вберегти Нерона від цієї інформації, і ти, до речі, теж. Сідай отут. Зараз ми підчистимо аналізи.

Ми сиділи за одним зі столиків біля каруселі. Сама карусель за нами була зачинена на зиму. Василіса вийняла ручку й методично змінила написані від руки цифри.

— Рухливість І, римська цифра, — промовила вона, — це паршиво. Це означає нульову рухливість, а без рухливості немає руху вперед, розумієш. Але якщо я поставлю невеличку літеру V перед I, отримуємо рухливість IV, це чудово, це чікі-пікі. А тут концентрація сперматозоїдів, 5 мільйонів на мілілітр, дуже низька, але ось я ставлю маленьку одиничку перед п’ятіркою, і вже 15 мільйонів — за Всесвітньою організацією охорони здоров’я, це в рамках норми, я перевірила. Ну, і так далі, тут, тут і ось тут. Поправка, поправка, поправка. Бачиш? Тепер він здоровий. Тепер він повністю спроможний стати батьком.

Вона аж у долоні сплеснула. Сила щасливої усмішки, розквітлої на її обличчі, була такою, що майже могла переконати людину, проти якої була випущена (мене), що фікція була фактом, що фальсифікація діагнозу може справді змінити цей діагноз у дійсності. Майже, але не до кінця.

— Це може вберегти його его, — відреагував я, — але дитину ж то лелека не принесе, правда?

— Звісно, що ні, — підтвердила вона.

— То ти що, повдаєш, ніби намагаєшся, а потім умовиш його погодитись на всиновлення?

— Про всиновлення не може бути й мови.

— Тоді я не розумію.

— Я знайду донора.

— Донора сперми.

— Так.

— А як ти змусиш старого на це піти, якщо він не знає що його сперма не годиться?

— Він ніколи на це не піде.

— Ти знайдеш донора сперми, а чоловіку нічого не скажеш? А це взагалі можливо? Для цього не треба підписувати якихось документів? Не потрібна його згода?

— Він ніколи не погодиться.

— Ну, то як тоді?

Вона нахилилася через стіл і обхопила мої долоні своїми.

— Дорогий мій Рене, — промовила, — от тут і з’являєшся ти.

Пізніше.

— Я не хочу собі дитини від когось незнайомого, — сказала вона. — Я не хочу завагітніти від шпателя. Я хочу зробити це по-справжньому, з тим, кому я довіряю, хто мені майже рідний, із симпатичним, красивим хлопцем, який легко міг би мене — і нехай тебе не соромить те, що я скажу, — завести. Сприйми це, будь ласка, як комплімент. Я хочу зробити це з тобою.

— Василісо, — заперечив я. — Ця жахлива ідея. Це означало б не тільки обманути Нерона, але й вчинити по-свинськи щодо Сучітри.

— Не обманути, — відповіла вона. — І не буде в цьому нічого свинського, хіба що захочемо дозволити собі трішки свинства в ліжку. Я не маю бажання втручатися в твій роман. Це просто одна послуга, яку ти зробив би для мене конфіденційно.

Пізніше.

— Нерон, Рене, — вимовила вона дещо розморено, — у вас майже подібні імена, такі самі склади, майже такі самі, тільки замінені місцями. Бачиш? Це просто доля.

Почав порошити легкий сніг. Сипле стиха, стиха сипле.[30] Василіса підняла комір пальта, без жодного слова засунула руки глибоко в кишені й цілеспрямовано рушила в західний бік. Загорнутий у білість, ваш спантеличений оповідач пережив те, що пізніше опише як досвід виходу з тіла. Йому здавалося, що він чує фантомну музику — так, немовби зачинена карусель грала «Тему Лари» з «Живаго». Йому ввижалося, що він витає в повітрі над своїм правим плечем, спостерігаючи за тим, як його тіло безпомічно прямує слідом за Василісою через парк до Колумбус-серкл, цілком зрікшися власної суб’єктності й підкорившись їй, немовби вона була гаїтянським бокором, а йому під час обіду в «Берґдорфі Ґудмені» подали так званий огірок зомбі, який заплутав його мисленнєві процеси й віддав їй у пожиттєве рабство. (Я свідомий, що, переносячись у третю особу й приписуючи поразку своєї волі, намагаюся звільнитися від моральної відповідальності. Я свідомий також, що «він не міг нічого вдіяти» не є якимось переконливим виправданням. Але визнайте принаймні те, що я маю самосвідомість.)

Його — моя — фантазія на тему Джулі Крісті розвіялася і він — я — почав думати про фільм Полянського «Ніж у воді». Пара, що запрошує автостопника на борт своєї яхти. У кінці справа доходить до сексу між жінкою й чужаком. Звичайно ж, я занепокоєно бачив себе на місці автостопника, третьої вершини трикутника. Можливо, в тієї пари у фільмі не склався шлюб. Жінку явно тягнуло до автостопника, й проти сексу вона нічого не мала. Автостопник був табула расою, на якій подружня пара писала свою історію. Так само як я, що йшов слідом за Василісою, аби вона змогла написати історію свого майбутнього саме так, як та, згідно з її рішенням, мала бути написана. А ось уже й Західна Шістдесята вулиця, тут вона прослизнула в двері п’ятизіркового готелю. Я увійшов слідом за нею до ліфта, й ми піднялися на п’ятдесят третій поверх, проминувши вестибюль на тридцять п’ятому поверсі. Усе було сплановано раніше, і, досі в полоні тієї незрозумілої апатичної пасивності, я не міг зібрати волі, щоб запобігти тому, що мало трапитися.

— Швидко заходь, — звеліла вона.

Пізніше.

Є один вислів, який я завжди приписував Франсуа Трюффо, хоч зараз, коли шукаю, не зможу знайти жодного підтвердження, що це сказав саме він. Отож, як гадається, Трюффо нібито ствердив: «Мистецтво кіно полягає в тому, щоб націлити камеру на прекрасну жінку». Коли я впивався поглядом у Василісу Ґолден, чий силует малювався на тлі вікна, за котрим лежали зимові води Гудзону, вона здавалася мені однією з богинь екрану, що втекла з фільмів, які я обожнював, зійшовши прямо з екрану в кінотеатрі, наче Джефф Деніелс у «Пурпуровій троянді Каїра». Я думав про Орнеллу Муті, що зачакловує Сванна у