Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

яка б не залежала від Сполучених Штатів. Поодинокі фабрики легкої промисловості, які розмістили на Кубі, щоб скористати з дешевої робочої сили, були обладнані вживаними верстатами, які вже вийшли з моди в країні, звідки їх привезено. Найкваліфікованішими спеціалістами були американці, а більшість з нечисленних кубинських спеціалістів здалися перед блискучими пропозиціями своїх іноземних господарів і виїхали з ними до США. Складів запчастин також не було, бо ілюзорна промисловість Куби була заснована на тому, що запчастини лежали всього за дев’яносто миль і треба було тільки зателефонувати, аби найскладніша деталь прибула наступним літаком без митних зборів і затримок.

Попри такий стан залежності, мешканці великих міст і далі необмежено витрачали, коли блокада вже була жорстокою реальністю. Навіть багато тих кубинців, що були готові померти за революцію — і деякі насправді за неї померли, — продовжували споживати з дитячою бучною радістю. Ба більше: перші заходи революції відразу збільшили купівельну спроможність найбідніших класів, і для останніх щастя тоді полягало в одному: в простій насолоді споживання. Багато мрій, що відкладалися півжиття, а то й ціле життя, раптом реалізувалися. От тільки те, що закінчувалось на ринку, відразу не поповнювалось, а багато чого не можна буде поповнити ще багато років, тож магазини, які ще минулого місяця засліплювали, світили голими полицями.

Куба у ті початкові роки була царством імпорту і безладу. За браком нової моралі — яка ще не скоро сформується в свідомості населення — карибський мачизм знайшов підставу для свого існування у тому повсюдному надзвичайному стані. Національні почуття були настільки зворохоблені отим нестримним шквалом новизни і самостійності, і водночас загрози пораненої реакції були такими справжніми і неминучими, що багато людей плутали одне і друге, і, схоже, думали, що навіть нестачі молока можна зарадити стріляниною. Враження грандіозної пачанґи, що його в той час породжувала Куба у закордонних гостей, мало правдиві підвалини в дійсності і в дусі кубинців, але було наївною ейфорією на межі катастрофи. Бо й справді, я вдруге повернувся в Гавану на початку 1961 року як роз’їзний кореспондент «Пренса Латіна», і перше, що впало мені в око, було те, що з вигляду країна змінилась дуже мало, але натомість суспільне напруження робилося нестерпним. Я прилетів із Сантьяго в Гавану чудового березневого дня, споглядаючи через ілюмінатор дивовижні поля тієї вітчизни без річок, курні сільця, сховані бухти і по всьому маршруту помічав сигнали війни. На дахах лікарень були намальовані великі червоні хрести всередині білих кіл, щоб убезпечити їх від передбачуваних бомбардувань. Схожі знаки були також на школах, храмах і притулках для старих. У цивільних аеропортах Сантьяго і Камаґуея стояли зенітні гармати часів Другої світової війни, замасковані брезентом вантажівок, а узбережжя патрулювали швидкі катери, які раніше були відпочинковими, а тепер мали завадити висадкам. Повсюди було видно збитки від нещодавніх саботажів: плантації тростини, випалені запалювальними бомбами з літаків, що прилетіли з Маямі; руїни фабрик, підірваних внутрішнім опором; імпровізовані військові табори в складних районах, де починали діяти перші ворожі революції групи із сучасним озброєнням і чудовими логістичними ресурсами. В аеропорту Гавани, де були очевидними зусилля зробити так, аби атмосфера війни не помічалася, від краю до краю карниза головної будівлі було написано: «Куба — вільна територія Америки». Замість колишніх бородатих солдатів патрулювання здійснювали юні міліціонери в уніформі оливкового кольору, серед яких були й жінки, і їхня зброя усе ще була зі старих арсеналів диктатури. Іншої поки не було. Перше сучасне озброєння, яке вдалося купити революції попри протидію Сполучених Штатів, прибуло з Бельгії 4 березня минулого року на борту французького корабля «Ля Кувр», але той вибухнув на пристані Гавани із сьомастами тоннами зброї і бойового спорядження у трюмах через спровокований вибух. Крім того, внаслідок цієї диверсії загинуло сімдесят п’ять і було поранено двісті робітників порту, але відповідальність за неї на себе ніхто не взяв і кубинський уряд поклав її на ЦРУ. Саме на похороні жертв Фідель Кастро проголосив лозунг, який мав стати основним девізом нової Куби: «Батьківщина або смерть». Уперше я побачив його написаним на вулицях Сантьяго, я бачив його грубо намазаним на велетенських рекламних щитах американських авіакомпаній і зубних паст на курній дорозі з аеропорту в Камаґуеї і раз-по-раз здибував його на саморобних табличках у вітринах крамниць для туристів в аеропорту Гавани, в приймальнях і на прилавках, виведеним білилами на дзеркалах перукарень і губною помадою на вікнах таксі. Градус суспільного насичення був такий, що не було ні місця, ні моменту, де не було б написано того гнівного лозунгу — від великих мис для віджимання цукрової тростини до офіційних документів — і радіо та телебачення цілими днями і нескінченними місяцями немилосердно повторювали його, доки він не всотався в саму сутність кубинського життя.

В Гавані свято досягло свого апогею. Прекрасні жінки, що співали на балконах, яскраві птахи в морі, повсюди музика, але на тлі веселощів відчувався творчий конфлікт уже назавжди приреченого способу життя, який силувався взяти гору над іншим способом життя, усе ще наївним, але натхненним і руйнівним. Місто і далі було храмом насолоди, з лотерейними барабанами навіть в аптеках і занадто громіздкими для колоніальних вулиць автомобілями з алюмінію, але вигляд і поведінка людей різко змінювались. Нагору сплив увесь осад суспільних низів, і людська лава, густа і чадна, безконтрольно розлилася непрохідними місцями звільненого міста і заражала масовим запамороченням навіть останні його щілини. Найпомітнішою була невимушеність, з якою бідняки в громадських місцях сідали в крісла багатіїв. Вони заповнили вестибюлі розкішних готелів, їли руками на терасах кафе в кварталі Ведадо і підсмажувались на сонці в басейнах з різнобарвною водою в колишніх закритих клубах в районі Сібоней. Білявого цербера в готелі «Гавана Гілтон», який став називатися «Вільна Гавана», замінили послужливі міліціонери, які проводили дні, переконуючи селян, що ті можуть без страху увійти, розповідаючи їм, що є одні двері для входу, а інші — для виходу, і що небезпеки сухот немає, навіть якщо зайти спітнілим в охолоджуваний вестибюль. Справжній франт з кварталу Луяно, ставний і брунатний, в сорочці у метелики і лакованих черевиках з підборами андалузького танцівника, намагався увійти навспак через скляні обертові двері готелю «Рів’єра», саме тоді, коли з нього намагалася вийти пухка і виряджена дружина європейського дипломата. В пориві миттєвої паніки чоловік, який йшов за нею, спробував штовхнути двері в один бік, тоді як розгублені міліціонери намагались штовхнути їх ззовні у протилежний. Біла і чорний на якусь частку секунди опинились