Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

— Добре. Це була ваша друга зустріч. А коли ви бачилися востаннє?

— Це і було востаннє. Просто вийшло, що за суботу я бачився з ним двічі.

— Тобто після суботи ви з Роговцевим не бачилися?

— Ні.

— Це Корж мені в середу сказав. Що от, мовляв, позавчора ввечері одним клієнтом стало менше.

«Еге, з цим Пашею ще працювати і працювати. Тяганини на місяць, — втомлено подумав Туполєв. — Але „Італійський гриль“ і весілля потрібно пробити якнайшвидше».

Нержин під’їхав до будинку Литовцевої пізно ввечері. Вона дозволила йому з’являтися в неї в будь-яку годину дня і ночі, без попереднього телефонного дзвінка, чим Нержин не забарився скористатися.

Двері відкрила Іра. Вона виглядала стривоженою.

— Сергію, тут таке діється…

Нержин остовпів на порозі.

— Що сталося?

— Та ви заходьте, заходьте, — промимрила Іра. І, поступово впадаючи в істеричний транс, почала викладати Нержину:

— Розумієте, Сергію, Аркадій Всеволодович при смерті. Нам дзвонили з клініки, сказали, що сьогодні вдень його вкусила отруйна змія. Аркадій Всеволодович дуже полюбляв цих гадюк. Ми з Маргаритою завжди боялися, що це добром не скінчиться, але відговорювати його було марно… Маргарита поїхала до нього в клініку.

Іра розридалася. Нержин обійняв її за плечі та пригорнув до себе.

— Вибач, Сергійку, що я так, — вони перейшли на «ти» зовсім природно і непомітно. — Але останній тиждень — де просто апокаліпсис якийсь, я не знаю. За що нам усе це?..

Нержин відвів очі.

— Я теж зараз думав про це. Схоже, що хтось за вас… Точніше, за нас, — виправився він, — дуже міцно взявся. Ви не думали про те, що цей укус змії теж не випадковий?

— Не знаю, — розгублено сказала Іра. — А хіба можна навмисне зробити так, щоб людину вкусила змія? Людину, яка все життя возиться зі зміями?

— І я не знаю. Але мені здається, що тут не обійшлося без злого умислу. Занадто тугий вузол зав’язався навколо «Золотого кореня» і Клубу зразкових чоловіків.

Цієї миті клацнув дверний замок. За кілька секунд у кімнаті з’явилася усміхнена Маргарита.

— Ну і ну! — знизав плечима Нержин. — Убивця-доброзичливець! Це ж треба таке придумати — послати отруйну змію і при цьому попередити, що вона небезпечна! Хто і навіщо міг на таке піти?

— Важко сказати, — замислилася Маргарита. — Я думаю, тільки той, хто діяв проти своєї волі — скажімо, йому було наказано убити Аркадія Всеволодовича, але ставати убивцею він не хотів.

— Шкода, що «доброзичливець» не представився. Ми б знали, кому потиснути мужню руку! — реготнула Іра.

— Чи жіночну, — немов ненароком докинув Нержин.

— Що ви маєте на увазі? — насторожено запитала Маргарита.

— Я тут думав, який був резон в убивстві. І дійшов висновку, що вагома причина могла бути тільки одна — його статки. Хто, по-вашому, є його спадкоємцем? Може, теперішня дружина?

— Давайте не будемо голослівно звинувачувати Марину, — запропонувала Маргарита.

— Хай там як, але про заповіт потрібно буде найближчим часом спитати Аркадія Всеволодовича. Зараз уже пізно, але завтра зранку обов’язково запитаємо. А якщо Черемха нічого не напутав із родовищем топазів — тоді можна навіть зрозуміти, яке саме майно найбільше цікавить його ворогів. До речі, я теж прийшов з новиною. Вісім годин в архіві Міністерства оборони принесли цікаві результати. Ви що-небудь чули про Німецьке повстання?

— Ні, — чесно зізналася Іра.

— Не дивно. Одна з багатьох білих плям нашої повоєнної історії. У червні 1953 року в Східній Німеччині, тобто в радянській зоні окупації, сталися масові заворушення. Загинули сотні людей, тисячі були арештовані. Між іншим, тоді було розстріляно і сорок радянських солдатів, котрі відмовилися стріляти в повсталих. Та от що цікаво. У Магдебурзі, за день до повстання, за порушення комендантської години арештували Ісака Аршкришера, радянського підданого.

Історія з ним досить загадкова. Судячи з документів, його звільнили на початку 1945 року з концентраційного табору. На війні він був фельдшером і після звільнення зміг влаштуватися при дивізіонному госпіталі. Дивізія після закінчення війни продовжувала знаходитися на території Німеччини. Аршкришер виявляв себе з найкращого боку і його залишили при госпіталі вільнонайманим. Органи його не чіпали, і він спокійно жив у Магдебурзі, на території дивізії. Але в 1953 році, напередодні повстання, запахло смаленим. Почалися перевірки вільнонайманого складу. Аршкришер не став чекати, коли по нього прийдуть, і втік. Та йому не пощастило: наступного дня Аршкришера затримав військовий патруль. Його посадили на гауптвахту, а за справу взялася військова прокуратура. З її протоколів я й обізнаний про цю історію.

— Але його, звичайно, не розстріляли? — уточнила Маргарита.

— Не розстріляли. Але дев’ятнадцятого червня на гауптвахту напав терористичний загін