Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

з колишніх есесівців, яким удавалося вісім років переховуватися в підпіллі. Я сам у це не дуже вірю, адже радянське командування, щоб замовчати власні промахи, могло скласти і цілий есесівський батальйон. Але факт залишається фактом — ув’язненим удалося вчинити масову втечу. Не забувайте, що, крім Аршкришера, там сиділи самі німці. Більшість утікачів убила охорона. Але коли проводили упізнання, трупів Аршкришера і ще одного в’язня не виявили. Пропали безвісти. От усе, що удалося з’ясувати. Я припускаю, що Аршкришер, історію якого я розкопав — батько теперішнього директора «Кетера».

— Але яка нам користь від цієї історії? — поцікавилася Маргарита. — Чому саме їхню фірму Корж вибрав для розміщення своїх капіталів?

— Корж як офіцер держбезпеки міг вийти на слід Аршкришера. І шантажувати його тією інформацією, яку мав у своєму розпорядженні, — припустив Нержин. — Втім, у нас поки що немає фотографій нашого, ізраїльського Аршкришера. Думаю, треба дочекатися зведень від Шацького.

— У нього виникли певні труднощі. Боюся, додаткову інформацію ми зможемо одержати тільки завтра ввечері.

— Що так? — іронічно спитав Нержин.

— Виявилося, що вілла Аршкришерів — справжня фортеця. Триметрові стіни з колючим дротом, сторожові собаки, безліч охоронців. Леонід сказав, що зробити звичайну зйомку «через кущі» неможливо. Але, на наше щастя, днями Аршкришери залишили своє укриття і поїхали в Нетанію, відпочити і розвіятися. Шацький сьогодні відправився слідом за ними.

— Виходить, до завтрашнього вечора відпочиваємо? — запитав Нержин.

— Не зовсім. Сьогодні пізно ввечері з Алтаю повертається головний агротехнолог «Золотого кореня» Іван Балтин, який знає тамтешні плантації, як свої п’ять пальців. Потрібно докладно розпитати його про можливі сліди діяльності геологорозвідувальних партій. Сьогодні Балтина турбувати незручно, але завтра ви з Ірою завітаєте до нього в гості.

Розділ 27
1

Вони лежали, обійнявшись, на дивані. Руслан курив, як завжди після любощів. Навколо в поетичному безладі був розкиданий одяг, під стільцем пліч-о-пліч відпочивали два пістолети. Його колосальний магнум і її браунінг.

Жінка нарешті піднялася і сіла, спершись на диванну подушку.

— Послухай, Руслане. Якщо я піду, а ти залишишся, ми вже ніколи з тобою не побачимося. Ти це розумієш?

— Розумію, рідна. І мене це зовсім не пре.

Жінка ніжно поцілувала Руслана у щоку. Вона встигла звикнути до того, що свої почуття й емоції Руслан наділяє дуже специфічною мовною формою. «Не пре» — це, може, і звучить, як з підворітні, але скільки страждання вклав він у ці слова!

— А знаєш, любий, є спосіб зробити так, щоб усе було гарно і ми були разом, — сказала жінка пошепки.

— І що це за спосіб? — пожвавішав Руслан.

— Спочатку ти мусиш відповісти на одне моє запитання.

— Відповім. Питай.

— Яким чином Іван Іванович, я буду називати його, як звикла, зробив так, що директор ізраїльської будівельної фірми «Кетер» танцює під його дудку?

— Ну ти запитала… Дуже зненацька…

— То ти не знаєш? — розчарування жінка не ховала.

— Знаю. Іван Іванович міцно тримає його за заднє місце. Тому Девід готовий піти на будь-який кримінал. Не те, що якісь бабки сюди ганяти і кошторис завищувати… До речі, відкіля тобі відомо про «Кетер»?

— Комерційна таємниця. Потім як-небудь розповім. Зараз не час, — швидко відповіла жінка. — Ти мені краще розкажи, чим саме він тримає його за заднє місце.

— Уявлення не маю, де цей Девід облажався і на чому погорів, а головне, як Іван Іванич усе про нього рознюхав, але папочку на нього точно має. Я так розумію — він грошики в Ізраїлівці відкладає на випадок евакуації.

— А де ця папочка лежить, з компроматом на Девіда, ти знаєш?

— Там же, де і наші папочки. У нього цілий архів, — знехотя мовив Руслан. — Але нам туди зась. Це безнадійно.

— Так не буває, — переконано сказала жінка. — Ти скажи, а я вирішу, що безнадійно, а що ні.

Руслан устав, натягнув труси і знову закурив. Подивився на жінку і раптом сказав досить різко:

— Якщо я тобі це скажу, Іван Іванович погладить мене праскою, а потім розрядить мені в голову свій пістолет. Я серйозно.

Жінка розуміла, що з кожною хвилиною її магія слабшає, й у душу Руслана починають закрадатися страх і непевність. І тоді вона кинула на стіл свій останній козир.

— Твій Корж — небіжчик. Його вже добу ведуть опери. Я теж серйозно.

— Та ти що? — Руслан сплеснув руками. — Що ж ти мені раніше не сказала? А я дурень думав, що це знову якісь недобиті кілери нам на хвіст упали… Я чув краєм вуха, вони хазяйську «Тойоту» висадили в повітря… А до того рожевий «Порш» зрешетили… Так це не вони, а мусори?! Не може бути… Вони ж мене бачили! Вони ж мене можуть упізнати!!!

— Не нервуйся. Я тобі обіцяю, що як не завтра, то післязавтра до твого Івана Івановича доберуться. А там і до тебе. Після того, як ми обробилися з клієнтом, вони жартувати не стануть. Вашу фірму з лайном змішають. Тим більше, про заміри Коржа на алтайські ділянки вони теж у курсі.

— Відкіля ти все це знаєш?! — завив Руслан.