Читати книгу - "Сюрпризи долі"

— Ненавиджу! — вирвалося з грудей.

Неділя передбачалася ще гіршою. День тягнувся безконечно. Зранку сипав густий сніг з дощем, утворюючи на тротуарах мокру кашу. Як убити час? До полудня Марина змушувала себе читати якийсь детектив, а по обіді вирішила таки прогулятися столичними вулицями. Вона оглядала вітрини, заходила у великі магазини, зупинялася біля прилавків, однак стрілки годинника немов заклякли на місці. От би перенестися у власну домівку! Їй страшенно бракувало доньки й Олеся. Від почуття самотності щеміло серце. Ще аж три тижні поза домом! Справжня каторга! Як пришвидшити час? Який дурень вигадав курси?

Від понеділка розпочалися заняття. «Три тижні мінус один день», — відзначила з сумом. Вона б усе віддала, щоб опинитися вдома. Туга не відпускала її, а тіло продовжувало здригатися від згадки про зустріч із Георгієм.

Заняття тягнулися нудно. Нарешті довгождана обідня перерва. Усі курсанти чимдуж ринули до їдальні.

— На що чекаєш? Зараз утвориться черга аж на вулицю! — пролетіла кометою сусідка по кімнаті і розчинилася в гамірному натовпі.

Марина кинулася наздоганяти подругу, як раптом побачила Вітаса.

— Радий вас бачити, — ввічливо нахилив голову.

— Доброго дня, — чемно привіталася.

— Обідати йдете?

— Так.

— Ну, то ходімо разом. Як вам тут подобається?

— Гарно, — відповіла Марина, власне, не цілком розуміючи, що саме їй сподобалося.

— Приємно чути.

— Однак дуже тягне додому.

— Так ви ж щойно в п’ятницю приїхали. І вже надокучило?

— Щось неспокійно на душі.

— Це від незвички. Приїжджайте краще на наші семінари, дуже корисні, проводимо на високому рівні. Там значно цікавіше, ніж на курсах. Я особисто слідкую за кожною дрібницею. Мені подобається, коли усі задоволені. Не визнаю халтури.

— І як часто ви їх проводите?

— Намагаюся два рази до року.

— Не знаю, чи мені вдасться.

— Головне — бажання.

— Від наших бажань мало що залежить.

— А від чиїх?

— Керівництва, — засміялася Марина.

— А що ви робите ввечері?

— Я ще не думала, — здивувало запитання.

— Тоді скористаюся своїм правом.

— Не розумію вас.

— Ви ж кажете, що від керівництва все залежить.

— Тобто?

— Я хочу вас запросити на каву. На півгодини, не довше, маю ще багато справ.

Марина приголомшено втупилася у Вітаса.

— О сьомій біля мого кабінету, гаразд? — не дочекався відповіді.

— Гаразд, — спантеличено погодилася.

— От і чудово, а зараз ідіть обідати.

— А ви?

— У мене зустріч в іншому місці.

Рівно о сьомій Марина зайшла до приймальні. Секретарки не було. Жінка постукала в двері кабінету.

— Заходьте, — почула голос Вітаса.

— Добрий вечір, — привіталася.

— У мене дуже мало часу, та каву ми таки вип’ємо, — заклопотано підвівся з-за столу, — тут поруч є кав’ярня.

Кафе було напівпорожнім, то ж вибрали столик біля вікна.

— Вам тут подобається? — запитав.

— Так.

— Що замовимо? Бажаєте келишок коньяку?

— Гаразд, — погодилася Марина.

— Ви приїдете на мій семінар?

— Не знаю, швидше ні, мене не відпустять з роботи, та й відрядження ніхто не випише.

— Приїжджайте просто так, чи візьміть відпустку.

— Це дуже дорого, я собі такого не дозволю.

— Не хвилюйтеся, я про все подбаю, у нас вийде добра співпраця.

— Яка? — зацікавилася Марина.

— Якщо не заперечуєте, обміняємося телефонами. Я вас повідомлю про подальші плани.

— Ви так швидко все вирішили, — здивовано поглянула на Вітаса.

— А що мені заважає робити те, що хочу?

— Ви, напевно, маєте все, що заманеться? — посміхнулася Марина.

— Майже маєте рацію, хоча не все.

— Чого ж вам бракує?

— Часу. Він один невблаганний до мене. Бракує, хоч умри.

— Дивно, і до мене також, лише з протилежним знаком.

— Що ви маєте на увазі? — здивувався Вітас.

— Для вас він біжить зашвидко, а для мене тут у столиці ледве повзе. Я би все віддала, щоб курси закінчилися.

— Невже вам так нудно? Займіться чимось цікавим, і дні пролетять непомітно.

— Мені ніщо не миле.

— Парадокс. Коли ми так зайняті, що і вгору не глянути, хочеться всього. Мріємо про вільну хвилину, щоб насолодитися улюбленими справами. Та коли виявляється доволі вільного часу, усі бажання розчиняються, а годинник сповільнює свій біг.

— Невже і у вас? Щось не віриться.

— Одного разу, коли потрапив до лікарні. Здавалося б, можна врешті тільки читати, дивитися телевізор і мріяти. Не повірите, я від ранку до ночі тужив за роботою, прагнув знову заповнити свій день до секунд. Відтоді понад усе боюся немочі.

— Тим не менше до всіх із часом приходить старість і за собою тягне хвороби, вам це, як лікарю, добре відомо.

— Не хочу жити