Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"

Повнісінькі зали чекали імператора, що повернувся додому. Та вже перший погляд розчаровує: зберегли йому вірність не найкращі, не найрозумніші, не найзначніші. Він бачить придворних і дворян, пожадливих до новин і посад, — чимало мундирів і обмаль голів. Навіть не вибачившись, не з’явилися майже всі великі маршали, щирі товариші його злету, що замкнулись у замках або ж перейшли до короля, в найкращому разі нейтральні, а здебільшого навіть ворожі. Серед міністрів нема найвправнішого, найдосвідченішого — Талейрана, серед новороблених королів — рідного брата, рідних сестер, а передусім власної дружини й рідного сина. Серед того рою він бачить чимало заробітчан і дрібку справді гідних людей; стисячений вітальний гук ще збурює йому кров, а ясний і проникливий дух уже в тріумфі починає вчувати перший дрож небезпеки. Аж тут раптом загуло в передпокоях, знявся радісний, зачудований гомін, шанобливо розступилися мундири й гаптовані фраки, зробивши вуличку. Приїхала запізніла карета — він іде, але ж не чекав, пропонує послуги, та не жебрає, як дрібнота двір­ська, — й перед імператором постає миршава, бліда, добре всім знана постать герцоґа Отрантського. Повільно й байдуже, холодно прикривши повіками непроникні очі, простує він, не дякуючи утвореною вуличкою, і саме цей добре знаний і зрозумілий спокій породжує захват. «Дорогу герцоґові Отрантському!» — гукає слуга. А той, хто ближче знає герцоґа, повторює гук інакше: «Дорогу Фуше. Тепер це найпотрібніший для імператора чоловік!» Він уже обраний, призначений і поставлений загальною думкою, перше ніж вирішив імператор. Він прийшов не заробітчанином, а немов та могуть, велично й поважно; і справді, Наполеон не дає йому чекати, а зразу запрошує свого найдавнішого міністра, свого найвірнішого ворога. Про цю розмову відомо так само мало, як і про першу, коли Фуше генералові, що втік з Єгипту, допоміг піднестися до консула, пов’язавшись із ним невірною вірністю. Та коли через годину Фуше ви­йшов з кімнати, він уже знову був міністром, утретє міні­стром поліції.

Ще не просохли аркуші «Монітора», де повідомлялося про призначення герцоґа Отрантського Наполеоновим міністром, а вже обидва — імператор і міністр — потай покаялися, що знову зв’язались один з одним. Фуше розчарований: він сподівався більшого. Холодне полум’я його честолюбства вже давно не задовольнялося дрібною посадою міністра поліції. 1796 року вона була порятунком і відзнакою для напівголодного, переслідуваного й споневаженого екс-якобінця Жозефа Фуше, а 1815 року всіма люблений герцоґ Отрантський, уже маючи не один мільйон, вважає таке призначення за злиденну синекуру. Разом з успіхом зріс його гонор, тепер його надить тільки велика всесвітня гра, збудливий азарт європейської дипломатії, коли гравецьким столом стає ввесь континент, а ставками — доля цілих країн. Десять років заступав йому шлях Талейран — єдиний, хто міг із ним мірятись; тепер цей небезпечний конкурент дає відкоша Наполеонові й у Відні збирає проти імператора баґнети цілої Європи — і Фуше гадає, що лише він спроможний очолити Міністер­ство закордонних справ, і вимагає його. Та Наполеон, маючи добрі підстави й досі гніватись, не дає цього найважливішого портфеля своїй вправній, але вправній і ненадійній в усьому руці. Знехотя він дає йому Міністерство поліції, знаючи, що цьому небезпечному честолюбцеві годиться кинути принаймні дрібку влади, аби той кусатися не почав. Але навіть у цій вузькій царині на шию Ненадійному він садовить ще й шпигуна, призначивши герцоґа Ровізького, найлютішого ворога Фуше, начальником жандармерії. Отже, з першого дня їхньої поновленої спілки відродилася давня гра: Наполеон заводить власну поліцію, щоб стежити за міністром поліції. А Фуше потай і поряд з імператоровою провадить власну політику. Обидва один одного дурять, обидва з відкритими картами, знову має вирішитись, хто, зрештою, виграє: спритніший чи сильніший, холодна чи гаряча кров.

Неохоче бере Фуше міністерство. Та все ж узяв. Цей досконалий і шалений гравець мав одну трагічну ваду: не міг стати осторонь, навіть на годину не міг бути простим глядачем світової гри. Він мусить неперервно тримати карти в руках, грати, змішувати, махлювати, плутати, давати відкоша й тріумфувати. Його немов хто примушує сідати за стіл, і то байдуже за який, — королівський, імператорський, республіканський, — аби лиш сидіти, «avoir la main dans la pâte», застромити пальці до гарячого варива, байдуже до якого, аби лиш бути міністром — правим, лівим, імператорським, королівським, — аби лиш допастися й гризти маслак влади. Нема в нього моральної та етичної сили, нема й нервової мудрості або ж гордощів, щоб відмовитись від будь-яких покидьків влади, що жбурнуть йому. Завжди береться він за службу, яку йому накидають, люди і справа для нього ніщо, головне — тільки гра.

Так само неохоче бере й Наполеон Фуше до себе на службу. Десять років він знає цього пітьмохода і знає, що той не служить нікому, керуючись тільки потягом до гри. Знає, що цей чоловік відкине його, мов дохлого кота, покине найнебезпечнішої миті, як уже покинув і зрадив жирондистів, терористів, Робесп’єра й термідоріанців, свого рятівника Барраса, Директорію, республіку, консульство. Але він удається або ж думає вдаватись до його послуг — як Наполеон Фуше своїм генієм, так і Фуше Наполеона знову зачарував тим, що його можна використати як завгодно. Відіслати його геть — було б просто небезпечним, навіть Наполеон не зважувавсь такої непевної миті мати Фуше за ворога. Отож він обирає менше лихо, даючи йому службу, яка б відволікала його привілеями та обов’язками, згоджуючись на його невірне служіння. «Тільки від зрадників дізнавався я правду», — скаже згодом Переможений на острові Святої Гелени, згадуючи Фуше. А проте в Наполеона й серед найтяжчого гніву проглядала повага до незвичайних здібностей тієї мефістофельської натури, бо ж генії найменш терпимі саме до пересічності. Знаючи, що його дурять, Наполеон усе-таки знав, що Фуше розуміє його. Як спраглий допадається до води, знаючи, що вона отруйна, так і для нього ліпше взяти на службу цього тямущого й ненадійного, ніж вірного та нездалого. Десять років запеклої ворожнечі часто міцніше пов’язують людей, ніж абияка дружба.