Читати книгу - "Брама"

— Ми не впевнені, чи вони безпечніші, — відповів Ден, знову досить терпляче, як на нього. Його тон був категоричніший, аніж слова. — Також, якщо у вас броньований корабель, ви зможете подолати більше ризиків, аніж на звичайних. Припини ставити дурні питання, Броудгеде.

— Вибач.

Мені було незручно сутулитися за ним і зазирати через плече. Тож коли він обернувся, його бакенбарди майже торкалися мого носа. Я не хотів змінювати свого положення.

— То подивися на ці жовті лінії.

Ден вказав на п’ять яскравіших ліній у жовтому скупченні.

— Це має стосунок до вигоди польоту. Ніхто не знає, що ми вимірюємо — чи що вимірювали гічі, — але у плані фінансової винагороди членам екіпажу є гарне співвідношення між кількістю ліній у тій частоті й сумою, яку отримує екіпаж.

— Ого!

Ден вів далі таким тоном, ніби я нічого не сказав:

— Поза сумнівом, гічі не налаштовували вимірювальний пристрій, щоб перевірити, скільки відсотків ми одержимо. Він вимірює щось інше, але що — ніхто не знає. Можливо, він визначає щільність населення в тій місцевості чи рівень техно­логічного розвитку. А може, це путівник по ресторанах Мішлен, який показує, що в цій місцевості є чотиризірковий ресторан. Але факт лишається фактом: у середньому польоти, позначені п’ятьма жовтими лініями, дають гарний дохід. Це у п’ятдесят разів вище, аніж польоти, окреслені двома лініями, і вдесятеро вище, аніж решта польотів.

Він знову обернувся. Його обличчя було зовсім близько. Ми зустрілися поглядами.

— Хочеш глянути на інші налаштування? — запитав Ден таким тоном, який змушував мене погодитися, тож я так і вчинив.

— Добре.

Він зупинився.

Я встав і трохи відійшов назад, щоб було більше місця.

— Є одне питання, Дене. Ти маєш якусь причину, з котрої розповідаєш мені це все до того, як інформація вийде на широкий загал. Що то за причина?

— Гаразд, — сказав Ден. — Я хочу, щоб… як її там… була зі мною в екіпажі, якщо я полечу на тримісному чи п’ятиміс­ному кораблі.

— Клара Мойнлін.

— Неважливо. Вона добре себе поводить, не займає багато місця, вміє… ну вміє знаходити спільну мову з іншими краще за мене. Іноді мені важко спілкуватися з людьми, — пояснив він. — Це, звичайно, якщо трапиться тримісний чи п’ятиміс­ний корабель. Не важить. Якщо буде одномісний, то я візьму його. Проте якщо не буде одномісного корабля з гарними налаштуваннями, мені потрібен хтось надійний — той, хто не буде допікати мені, розбирається в усьому, може керувати кораблем, і квит. Ти теж можеш полетіти з нами, якщо схочеш.

Коли я повернувся до своєї кімнати й уже почав був розпаковувати речі, завітав Шикі. Він був радий бачити мене.

— Співчуваю, що політ виявився невдалим, — сказав він якомога більш ніжно й душевно. — Зле, що з твоїм другом Семом таке трапилося.

Шикі приніс мені флягу з чаєм, а потім усівся на скриньці навпроти мого гамака, як і того разу, коли ми познайомилися.

У моїй голові крутились о`брази принад, про які почув від Дена. Я не міг не говорити про це, тож розповів Шикі геть усе.

Шикі слухав, мов дитина, котрій розповідають казку; його очі сяяли.

— Як цікаво, — мовив він. — Я чув такі плітки, що скоро буде новий брифінг для всіх. Тільки подумати, можна літати, не лякаючись смерті чи…

Шикі затнувся, махаючи своїми крильцями.

— Це не зовсім так, Шикі, — сказав я.

— Звісно. Та це вже краще. Думаю, ти погодишся?

Він знову затнувся, чекаючи, поки я сьорбну того японського чаю, практично без запаху.

— Робе, — промовив Шикі, — якщо ти вирушиш у такий політ і тобі потрібен напарник… Так, у посадковому модулі з мене користі не буде. Але на орбіті стану в пригоді.

— Шикі, я про це знаю, — я намагався бути тактовним. — А чи знає Корпорація?

— Вони можуть відрядити мене у складі команди в такий рейс, який ніхто не захоче брати.

— Розумію.

Я не сказав, що не хочу летіти в такий рейс. Шикі знав це. Він був одним зі старожилів Брами. Ходять плітки, що колись він назбирав кругленьку суму грошей, якої вистачило б на Повну Медицину і на все інше. Однак він або загубив їх, або віддав, залишився у Брамі та став інвалідом. Знаю, що він розумів мої думки, але я взагалі не розумів Шикітея Бакіна.

Він відлетів убік, поки я складав речі, і ми обговорювали наших спільних друзів. Зореліт Шері не повернувся. Та поки що немає приводу хвилюватися, він ще може летіти кілька тижнів. Парочка з Конго, що мешкає біля «зірки» у коридорі, привезла велику партію віял для молитви із заповідника гічі, про який досі ніхто не знав. Він розташований на планеті зоря­ної системи F-2 на краю спірального рукава Оріона. Вони поділили мільйон доларів на трьох і відвезли свою частку назад до Мюнґбера. Форенди…

Луїза Форенд зайшла, щойно ми заговорили про її сімейство.

— Почула ваші голоси, — сказала вона, стаючи навшпиньки, щоб поцілувати мене. — Прийми мої співчуття у зв’язку з твоєю подорожжю.

— Буває.

— Ну, таки рада тебе бачити. На жаль, мені теж немає чим похвалитися. Клята маленька зірка, жодної планети. Не розумію, навіщо гічі створили налаштування курсу туди.

Вона осміхнулась і злегка погладила мене по шиї.

— Як щодо вечірки з нагоди повернення сьогодні ввечері?