Читати книгу - "Діаболік"

Але перед моїми очима миготіли жорстокі і яскраві картини, на яких фортеця зірвалася, розлетівшись на мільйони шматочків, що як сміття кружляли навколо знайомого газового гіганта, який я бачила щодня, коли жила разом із Сайдонією.

Я бачила, як мій дім зруйнували — як зруйнували дім Сайдонії.

— Ні, — прохрипіла я і подумала про Матір-Засновницю, яка не відповіла мені, коли я намагалася зв’язатися із нею.

Я подумала про Імпірінс, які не відповіли мені.

На екранах продовжували з’являтися зображення руйнування домівок старих і нових сімей, усі впливові родини зрубали під корінь під час несподіваної атаки, а потім на екрані з’явилося горде обличчя Імператора, його пильний погляд ніби врізався глибоко мені в душу. Крики і плач лунали після кожної нової картини смерті. Одні завивали від горя. Інші здригалися від ридань. Деякі сиділи з кам’яними обличчями. Дехто, як Сенатор фон Пасус, самовдоволено озиралися навколо, бо уникнув бійні, користуючись прихильністю Імператора.

Я без упину повторювала собі:

— Це не може бути правдою. Цього не може бути...

— Деякі з вас втратили цілі родини, — оголосив Імператор, коли останні зображення зникли з екранів, — і я запевняю вас, вони самі вибрали таку долю. Ті з вас, хто прийшов сюди як довірені особи своїх родин, підуть звідси як Впливові фігури Імперії. І ви назавжди запам’ятаєте богохульників, які накликали гнів на свої сім’ї, привівши їх до загибелі. Я сподіваюся, ви будете до скону вдячні Імператору, який вибрав вас для цієї високої місії. Якщо ж ні, ми завжди можемо організувати ще одну демонстрацію, можливо, перед іншими глядачами і з вами в головній ролі.

Мені здалося, що мій світ зник, тому що це не могло бути правдою, мабуть, це просто нічний жах, від якого я зможу прокинутися.

Імператор закінчив свою промову балачками про майбутнє торжество — торжество, присвячене святкуванню несподіваного підвищення рангу стількох молодих Вельмишановних Панів. Я ледь розуміла, що він каже, і ніяк не могла прокинутися від цього сну.

Якщо я найближчим часом не прокинуся, мені доведеться повірити, що Імператор убив родину Імпірінс.

Мені доведеться повірити, що він зробив це.

Він убив їх усіх.

І Сайдонію.

ЦЕ НЕПРАВДА. Це не може бути правдою. Я сиділа на своїй віллі й відправляла повідомлення за повідомленням, але відповіді на жодне з них так і не отримала.

Я не звертала уваги на своїх Служниць, і хотіла лише швидше прокинутися від цього страшного кошмару.

Я відправляла чергове повідомлення, коли до вілли увійшов Гладдік. Я не чула сповіщення домофону.

— Сайдоніє, мені дуже шкода, — його обличчя було заплаканим.

Я поглянула на цього незнайомця, якого раніше ніколи не бачила, і відправила чергове повідомлення.

Цього разу вони обов’язково надішлють відповідь.

— Я не мав жодного уявлення про те, що станеться.

Мої батьки знали заздалегідь, але нічого мені не сказали, — Гладдік продовжив говорити: — Якби я знав, то попередив би тебе. Клянусь. Будь ласка, повір мені.

Я тут заради тебе!

— Тихо. Це просто якась гра. Це неправда, — загарчала я на нього. — Ти заважаєш мені.

Ніякої відповіді. Я відправила ще одне повідомлення.

— Послухай мене. Я — спадкоємець Сенатора, — сказав Гладдік, звертаючись до мене і наполегливо шукаючи своїми очима мої. — Одного дня я зможу самостійно ухвалювати рішення, і коли це станеться, у тебе буде союзник у родині Атон. Ти не одна...

— Мені байдуже до родини Атон. Ти говориш нісенітниці. Сенатор фон Імпірінс — це єдиний союзник, який мені потрібен.

— Твій батько помер. Тепер ти — Сенатор фон Імпірінс. Мені дуже шкода.

— Я сказала, тихо!

Він дратував мене тому, що змушував повірити в реальність побаченого: у те, що Імператор справді знищив родину Імпірінс тоді, коли мене не було поряд із ними. Змушував повірити, що Сайдонія померла, а я — та, яка перебувала тут заради того, щоб захистити Донію і стати жертвою замість неї, залишилася в живих, і всі мої старання тепер марні. Як я могла бути живою, якщо Сайдонія померла. Це було просто неможливо. Я б знала, якби вона померла. Я б це відчула. Я б знала про це. Всесвіт не може залишитися незмінним, якщо сама причина його існування зникла.

— Будь ласка, ти засмучена, — рука Гладдіка лежала на моїй руці, він намагався відірвати мене від панелі управління. — Ти повинна відпочити. Ми можемо поговорити про це...

— Відпусти мене.

Різкі слова зірвалися з моїх вуст, і коли я поглянула на це створіння, у мені більше не залишилося ні терпіння, ні бажання дослухатися до нього.

Якщо Сайдонія справді була мертвою, — мені була огидна сама думка про це, але, якщо це