Читати книгу - "Сибіріада польська"

хоч трохи оживуть після тих кошмарних сибірських морозів. Комендант Савін і його помічники, які не перший вже рік в Калючому весну вітали, чудово знали, чого можна від неї сподіватися. Знали, що у найкращому випадку, якщо весна прийде ясна й суха, майже протягом двох найближчих місяців жодна жива душа, за винятком птаха, до Калючого не добереться ані з нього не вибереться. А що тут допіру думати про підводи або доставку продуктів. Запаси, які зимою змогли зібрати, мусять людям у Калючому на той цілий час вистачити. З усім, щоб там в той час у Калючому не сталося, люди, обложені весняними розливами, мусять радити собі самі.

Комендант вирішив заощаджувати відтепер. Почав від зменшення щоденної порції хліба.

— В усіх забираємо по сто грам. Старі й діти нічого не роблять, то й сил не тратять. Не мусять обжиратися. Весна йде, сонечко світить, хай під стінами гріються, березовий сік попивають... На їдальні також заощаджувати можна. Додаткове відро вареної води в котлі ще нікому не зашкодило.

Бригадир Сєдих не змінював своїх поступків. До засланців ставився по-людськи, до роботи надмірно не гнав, де міг, радив і допомагав. А на подив деяких навіть кількох речень по-польськи навчився. Любив, наприклад, крикнути під кінець роботи своїм гучним голосом, аж луна по тайзі лунала:

— Кінець роботи!

Зимою навчив «своїх» поляків пити відвар, запарений з малинових стебел і брусниці, тепер напровесні перший затесав білокору березу, виточив солодкого соку до казанка і дав його людям попробувати.

— Нада цей сок пити... Смачний, дітям цукор нагадає і здоровий.

А коли танули сніги і на лісних галявинах почала пароститися ніжна зелень, Сєдих навчив їх збирати «черемшу», рослину зі смаком часнику, і вигрібати з-під моху залежалі соснові відпади кореневища «саранки».

— Смачне! Вітамін. Голоду не ошукає, але завжди...

Збирали ту зеленину, їли, зносили до бараків, щоб нагодувати своїх. «Черемша» мала листя подібні до конвалії і смакувала, як часник. «Саранка» була бульбою сибірської дикої лілії, ділилася на зубки, як головка часнику, але на відміну від «черемши» мала смак оліїстий і прісний.

Пойма все ще стояла під льодом. Однак усе вказувало, що кожної хвилини рушить. Весняне сонце пригрівало щораз міцніше, топило снігові замети на території табору. Навколо бараків стало мокро, болотисто і смердюче. А ще до того не було звідкіля черпати придатної до пиття води.

— Люди, — рознервувався якоїсь неділі Данилович, — як того гівна навколо бараків не приберемо, не збудуємо туалету і не навчимося до нього ходити, то тільки чекати, як нас якась зараза видушить!

Послухались його, не тільки тому, що після арешту Корчинського був старостою барака, але розумно говорив. У зимові морози кожен летів за барак, щоб тільки швидше. Протягом цілої неділі прибирали, довбали у мерзлоті яму, збивали з дощок туалет.

Це весняне прибирання сподобалося фельдшеру Тартаковському, пішов до коменданта, щоб полякам для дезинфекції трохи негашеного вапна виділив.

— Слухай, Тартаковський, те що поляки власні гівна хотять пересипати вапном, то тебе стосується, але те що звільнень від роботи виписуєш їм усе більше, то вже мене стосується. Розуміємо один одного?

— Чому маємо не розумітися, Іване Івановичу? Але я так собі ще думаю, що те присилування вапном вас також повинно стосуватися. Епідемії боюсь. На сьогоднішній день маю в кімнаті для хворих чотири такі випадки, не говорячи вже про тих, які по бараках лежать, що аж боюся думати, що це таке...

— А що то таке?

— На мій погляд, то подібне до звичайної дизентерії, але це може бути...

— Ну, не заїкайся, Тартаковський, тільки говори!

— Боюсь, що то може бути тиф!

— Тиф, кажеш? Тартаковський, ти мене тут не лякай якимись тифами. Ти тут маєш лікувати, а не лякати. Бери те холерне вапно, роби, що хочеш, лікуй людей, як вмієш, і щоб мені тут жодного тифу не було!

— Тільки, щоб я мав ще чим лікувати.

— Що маєш, тим і лікуй. Ти тут фельдшер, не я.

12

ташек Долина прокинувся серед ночі неспокійний, з почуттям зростаючої тривоги. Не пам’ятав, щоб йому щось страшне снилося. У важкій духоті в бараку чути було похрипування, сонне марення, покашлювання, десь там поплакувала дитина, хтось черпав воду з бочки і голосно сьорбав п’ючи, хтось скрипнув вихідними дверима. Батько спав поряд, дихав рівномірно й спокійно. З другого боку Сташека спав малий Тадек, а далі від самої стіни, мама. Сташек поволі відкрив очі. Мати не спала. Сиділа біля нар з високо піднятими колінами, стискала в долонях голову і ритмічно похитувалася. Мабуть, тихенько стогнала, а може, поплакувала. Уважно вслухався і почув, що мама не тільки поплакує, але й підспівує, то знов з чогось сміється. Налякався. Зрозумів, що з мамою діється щось незвичайне. Вирішив, присів і пошепки запитав:

— Мамо! Мамусенько, що з тобою?

Мати не реагувала, хиталася у