Читати книгу - "Не йди"

– Я зробила аборт.

Я подивився в її ясні й апатичні очі й похитав головою, точніше це моє серце хитало нею.

– Це неправда… – Я схопив її за плечі, труснув її, тоді я був готовий її вбити. – Коли ти це зробила?

– Зробила.

Вона не виглядала сумною, лише дивилася на мене, співчуваючи, кам’яними очима.

– Чому ти мені про це не сказала? Чому ти мене не знайшла? Я ж хотів його, я справді його хотів…

– Ти б завтра передумав.

Тепер вона мене покине, тепер я її втратив, тепер, коли пульс мого життя вже не бився в ній. У відчаї я почав осипати її поцілунками, що падали, немов град, на її апатичне обличчя. Та нічого, у нас будуть інші діти. Ми зробимо їх завтра, ні, зараз. Зараз підемо кохатися на цьому синельному покривалі, я притисну її до себе й вона знову завагітніє. Ми поїдемо з нею в Сомалі, і в нашому домі буде повно дітей, діти в колисках, у гамаках, у рушниках…

Але ми тепер, Анджело, уже були немов ті двійко закоханих на розірваній навпіл фотографії, що розділила їх і вони втратили одне одного. А зараз Італія піде підрізати стеблини й продавати квіти казна-кому. Тому, хто поспішає на побачення, тому, хто йде на цвинтар, тому, у кого щойно народилася дитина.

– А де ти зробила аборт?

– У циганів.

– Ти збожеволіла… Тобі треба поїхати в лікарню.

– Мені не подобаються твої лікарні.

Тобі не подобаються хірурги, подумав я й схопив її за зап’ястя.

– Ти повинна поїхати зі мною!

– Облиш мене, у мене все гаразд!

Вона відштовхнула мою руку. Я більше не був її чоловіком. Моя рука була вже для неї чужою. Її обличчя знову мало скам’янілий вигляд, на якому не було жодного з незчисленних виразів, які я так добре знав. Попелясте світло світанку вже увійшло в її вуха, ковзнуло по її нарум’янених щоках. Хоч вона й стояла переді мною, та вже занурилась у своє життя. Чужа, незнайома, немов та мокра рука, що віддає нам решту на базарі.

– Ну, я піду.

– Я піду з тобою.

– Не треба.

Я усівся на бордюрі хідника, а вона пішла, я не дивився на неї, охопивши голову руками. І так я сидів, аж доки не стихло цокотіння її підборів, і навіть після того, коли вже настала тиша. Даремно тоді дзвонив телефон у неї вдома. Вона тоді була лише за кілька метрів від своєї халупи, у хиткому житловому трейлері, дозволила якійсь відьмі колупатися в себе всередині гачком, і, можливо, це була та сама, що навчала її читати майбутнє по руці. І врешті стискала зубами якусь ганчірку, щоб не кричати.

Чому я все це тобі розповідаю? У мене немає відповіді на це питання. Одна з моїх точних, коротких, «хірургічних», як ти їх називаєш, відповідей, це – кровотеча життя, що б’є в скроні. Як гематома у твоїй черепній коробці. Тепер я знаю, Анджело, це ти мені робиш операцію.

Я не прошу в тебе пробачення, не хочу скористатися тією мандрівкою, у яку ти зараз вирушила. Повір мені, я сам себе осудив багато років тому, сидячи на цьому хідникові. І це був вердикт, що не підлягає оскарженню, він залишається на всі часи, як надгробний камінь. Я винний, мої руки це знають.

Якби ти знала, скільки разів я пробував уявити цю так і ненароджену дитину. Я бачив, як він росте разом із тобою, цей нещасний близнюк. Я намагався поховати його, та даремно. Він повертався, коли йому заманеться, він ішов разом зі мною, ставав частиною моїх старіючих кісток. Він повертався в безволосих дітях, що лежали у відділенні дитячої онкології, у їжакові, якого я переїхав на польовій дорозі. Він повертався в усіх обрáзах, що я тобі завдавав.

Ти пам’ятаєш школу дзюдо? Ти не хотіла туди ходити, але я тебе примусив, у свій спосіб: мовчанням, німими закидами, які спершу тебе засмучували, а потім досягли свого. Я ходив навколо старого спортивного залу, зі старим спортивним знаряддям, зі старими тренерами, із боксерською грушею та відклеєним лінолеумом. Виходив з машини, нюхав піт, що збігав з облич борців, брав брошурки з розкладом тренувань. Ну що тобі, Анджело, на це сказати? Це – стара історія. Коли я був ще хлопчиком, мені хотілося стати чемпіоном в одному з видів бойових мистецтв, забратися вночі в один із таких спортивних залів, де ходять у спортивній формі, у всіх великі м’язи й суворі обличчя, і навчитися цього мистецтва, не скидаючи піджака й окулярів, набратися справжньої невидимої сили. А потім два рухи – і твій супротивник уже лежить, будь-хто: якийсь колега чи отой кремезний санітар, на котрого й дивитися страшно. Мрії підлотної людини, млявої дитини. Можна так сказати. І це правда, так воно й було. Був цей набір почуттів трішки мерзенних і трішки патетичних, проте було й інше. Було ще й невисловлене бажання зламати тебе, зробити тобі яку-небудь капость, бо це моє капосне життя переходило на твої плечі. І були всі передумови зробити це відкрито. Це був пристойний вид спорту, навіть твоя мама не знайшла заперечень моєму батьківському погляду на це. Звичайно, ще треба було враховувати тебе, а ти хотіла на заняття з танців, ти бігала