Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Мої щирі співчуття, — повернувся він до мене й звичним способом із серйозним виразом обличчя подав мені руку.

Ми з’їхали вниз, лікар із санітаром саме сідали в автівку. Цар не гавкав, просто стояв, ніс — за плетеною сіткою. Ми пройшли повз, дядько разом із працівником бюро принесли з автівки труну. За рогом показався пан Конопка, а за ним — Зденєк. Конопка перехрестився, а Зденєк подав мені без слів руку.

Уже давно стемніло, а ми все ще сиділи у нас в кухні. Тоді вже вдома був і Гонза, дядько сидів, схиливши плечі над столом. Тато приніс пляшку сливовиці. І мені дісталася маленька склянка. Один ковток горілки мене зломив, на очі мені знову навернулися сльози.

— Добре, що вона не дожила, — сказав дядько, — до того, що на нас чекає.

— Сімдесят один рік, що це за вік сьогодні? — сказав тато, ніби скаржачись.

Але незрозуміло було, кому.

Невдовзі ми з Гонзою пішли до себе в кімнату. Я залізла під ковдру, але лампу не вимкнула. Гонза сидів на своєму ліжку й дивився просто перед себе в темряву.

— Я вже бабусі не застав, — сказав він за якусь хвилю. — Це правда?

— Так, вона була одягнена в чорне. Вона була дуже бліда, а в руки їй мама вклала чотки…

— Не ний, сестро.

Почувся стукіт у вікно. Гонза підвівся й відчинив. У самих лише штанах від піжами він пішов у коридор і за мить привів Анну. Вона присіла до мене на ліжко.

Гонза приніс у кімнату склянку, наповнену прозорою рідиною, і подав її Анні.

— На, випий, за компанію.

Ми сиділи тихо, із площі долинуло бамкання дзвону, я глипнула на циферблат годинника, було пів на одинадцяту.

— Ви вважаєте, бабуся справді не знала, що наближається? — спитала я.

— Звісно, що ні, після того удару вона вже погано сприймала світ, — сказав Гонза.

— А через зламану ногу вона й на площу не ходила, тож ні з ким не розмовляла, — міркувала Анна.

— Мені здається, що вона знала, — сказала я, — тільки ми не знали, що вона знає.

Я думала про неї й про цю дивну ситуацію. Я все ще трохи трусилася. Гонза пішов провести Анну, і через відчинене вікно я чула, як вони ще якийсь час говорили між собою на порозі. Опівночі я все ще не спала, а потім знагла о шостій ранку мене розбудив будильник. У мене пекли очі, я була ніби побита. Гонза ще хропів, я його потермосила, щоб він не проспав роботу.

Була п’ятниця, післяобід, і я не могла змусити себе вчитися. Я пішла до річки, але до дядька мені не хотілося, я побачила їх обох, як вони зі Зденєком вовтузилися в садку біля вуликів. Мені дуже хотілося поїхати до Петра. До його хати з тим особливим трав’яним духом. Номер одинадцятий. Але не виходило, він поїхав. Узагалі нікого цієї п’ятниці не було. Я пройшлася селом і постукала до Анни. Її мама сказала, що вони з Хозе поїхали на танці. Мабуть, провітритися перед випускним іспитом. Гонзи теж не було вдома, хоча його шолом лежав на незастеленому ліжку. Батьки ввечері дивилися якийсь дурнуватий концерт по телевізору. Я рано пішла спати.

Я не знала, чи розбудив мене звук тої автівки, чи я прокинулася просто перед цим. Вона зупинилася на піщаній доріжці, скрип і шурхіт каміння під шинами, потім голоси й стукіт дверей. Можливо, я знову на хвилинку задрімала, але мотор, що стогнав на закрутах при підйомі на пагорб, мене знову розбудив. Я схвильовано встала й визирнула з вікна, було видно лише світло автомобіля. На даху миготіла блимавка, на боці — біла смужка. У напівсні я подивилася на Гонзове ліжко. Воно було порожнє, розкидане, шолом на покривалі. Через засклені двері я бачила світло, що сочилося коридором із кухні, і чула схвильовані голоси. Кухнею хтось ходив, силуети за матовим склом дверей. Раптом знову крик, це була мама, а потім гучний татів голос. Я з несподіванки не змогла поворухнутися. У мене пересохло в роті. Я нерухомо стояла біля ліжка. Знову голос тата. Він пройняв мене аж до шлунка, оцей його високий тон. Я відчинила двері і йшла босоніж по кахлях, тепер я вже виразно чула мамин плач, потім удар, ще й іще, Гонзу, який щось закричав, і знову маму. Я відчинила двері й від побіжного погляду на цю сцену завмерла. Тато тримав Гонзу за шию, а той намагався його із себе струсити. Вони розійшлися, саме коли я увійшла.

— Іди спати, — вихрипів тато, — до біса, Гано, забирайся звідси!

Я поглянула на маму, вона плакала, обхопивши голову руками. Я зробила крок за поріг, тато зачинив двері в мене перед носом. Я повернулася в кімнату й залізла під ковдру. Згорнулася калачиком і затрусилася. Я обіймала подушку й думала, що плакатиму, але нічого не виходило, я просто втупилася в сіре простирадло. Я не могла забути цю жахливу картину, як тато боровся з