Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

них обох зродилося раптом у грудях тоскне відчуття самотності, та й страх частково виходить із того тоскного відчуття, і вони уже поспішають назустріч одне одному, навіть біжать, бо він злякався, що не знайде її у тій криївці, а вона злякалася, що він її таки не знайде. І вони раптом кидаються одне одному в обійми, і сльози течуть їм по обличчі, обоє вже знають, що світ — це не гра, бо на них рушив сліпий і немилосердний молох, в якого не голова, а камінь, не ноги, а чавунні стовпи, не руки, а крицеві рукавиці із тисячею голок, як у їжака; і той молох шукає їх у темені, щоб схопити тими руками, кинути долі й безжально розтоптати. Через це вони й побігли так одне до одного — той, котрий шукає, і та, котра ховається, бо їм здалося, що таки зможуть сховатися одне в одному, бо вони такі немічні в цьому світі!

Я стояв і дивився на ті кілька жовтих вікон, я волав безгучно, кличучи Ларису із її криївки. Але то була одна із ілюзій місячної ночі, бо хоч одне із тих вікон погасло, та до мене ніхто не вийшов. І мені не залишалося нічого іншого, як знову спуститися до себе у підвал і взятися до тачки, щоб покотити її в глибину темені, де лежав чорний звір, в якому сховалося вогняне начало, бо в кожній ночі сховано начало завтрішнього світанку і дня.

21

Наступного чергування, коли я сидів на лавочці й дивився на доквітаючу осінь, Лариса мене знову здивувала — запросила до себе додому на день народження.

— І там буде твоя компашка?

— Та де? Цей акт має відбуватися в присутності предків. Буде вельми нудна публіка.

— Через те мене й запрошуєш?

— Ну да. Ти ж також нудик.

— І Славка з Артуром запрошуєш?

— Ні, тільки тебе. Я ж твоя подружка.

— По-моєму, ти проголосила, що вже не моя, а Артурова. І сиділа останнього разу біля нього.

— Ревнуєш? — розцвіла Лариса.— Я сказала, що подумаю, чи ставати Артуровою подружкою.

— А той, з яким танцювала?

— Яз ним і зараз танцюю,— сказала вона.— Його теж не запрошено, бо він із компашки. А компашки не буде.

— А вона є, твоя компашка?

— Ти ж не захотів у неї ввійти. Та й правильно!.. Прийдеш?

— А чому б мав не прийти?

— Щоб не розчаруватися,— багатозначно, але цілком незрозуміло сказала Лариса.

Ця розмова відбулася перед черговим читанням для підслуховувачів, а під час того читання Лариса знову сіла біля Артура, навіть поглядала на нього ніжно, і мені треба було зусиль, щоб витримати ті фіглі спокійно...

І от я вперше підіймаюся сходами з величезним букетом квітів, сумних осінніх квітів і з маленьким пакуночком — купив я їй цього разу заводного зайця. Сходова кліть була замизгана, стіни подерті й пописані, пахло там сумішшю всіх борщів та супів, що їх варили мешканці цієї клітки, настояною на гострому духові котячих екскрементів. Я трохи хвилювався, а рука моя, коли натискала дзвоника тринадцятої квартири, тремтіла. Відчинилися двері, і на порозі постало страшне бабисько, таке тлусте і кругле, в такому брудному халаті, що я отетерів.

— Лариса тут живе? — спитав я.

— Нє,— сказало бабисько, свердлячи мене цікавими очками, що губились у сальних мішках.— Це навпроти.— Вона тицьнула грубим пальцем, і я побачив, що її рука внизана золотими перснями, що навіки пов’щалися в її товщ.

— Вибачте,— сказав я зніяковіло — це був перший сюрприз цього вечора, бо Лариса й цього разу мені своєї квартири не назвала. Отже, квартира в неї була не тринадцята, а шістнадцята. Я пішов туди, а бабисько й не думало ховатися за дверима — цікаво за мною стежило.

Двері відчинила Лариса, була ошатно вдягнена, і від неї аж пашіло парфумами.

— А, це ти? — зацвіла вона.— А я думала, не прийдеш.

— Вітаю! — сказав я, вручаючи букета й коробку із заводним зайцем.

Вона наставила щічку, і я відчув на вустах смак пудри.

Завела в кімнату, де вже сиділи якісь люди, назвала мене — я відразу ж пізнав Ларисину матір, Лариса була на неї напрочуд схожа, тільки огрядніша і старіша.

І тут сталася друга несподіванка цього вечора, я побачив на стільці діккенсівського героя, чи типа з обласної бібліотеки — він дивився на мене колючими, миготливими очима. Зірвався зі стільця і подибав до мене на коротких ногах, хитаючи великою головою й тримаючи на вустах п’явочку усмішки.

— О, ми вже зустрічалися,— сказав він єхидно, тиснучи мені руку.— Коли не помиляюся, Акакій Акакійович Бобчинський.

—