Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

видимий світ туманний, як сонне марення. Звичайно, я силкувався виплутатися з цього хаосу, силкувався знайти причини. Я прагнув навіть бути «об'єктивним», намагався взяти в рахубу невідповідність тієї ваги, яку Жільберта мала для мене, тій вазі, яку не тільки мав для неї я, а й яку вона мала для всіх поза мною: якби я таку невідповідність знехтував, то міг би просту ґречність моєї приятельки взяти за палке освідчення, а якийсь свій кумедний і принизливий вибрик за природний і гожий жест, розрахований на те, щоб опинитися ближче до гарних очей. Але я боявся так само впасти у протилежні крайнощі: боявся побачити в тім, що Жільберта спізнилася на побачення, чи в її лихому гуморі об'яви її нехоти до мене або й незарадну ворожість. Між цими двома однаково кривими оптиками я намагався знайти таку, яка давала б мені все бачити в достатньому світлі; доконувані мною конечні розрахунки трохи розвіяли мою душевну муку; і, може, тому, що я послухався чисел, а може, тому, що підказав їм відповідь, яку мені хотілося від них почути, я постановив назавтра піти до Сваннів — і я був щасливий, хоч і куцим щастям того, хто довго карається в очікуванні осоружної для нього мандрівки, але, вибравшись у дорогу, іде не далі вокзалу і вертається додому, щоб розпакувати валізи. Та поки ми вагаємося, саме бачення можливої ухвали (якщо цього бачення не умертвити в зароді ухвалою взагалі нічого не ухвалювати) виявляє, як проросле зернятко — рудименти рослини, обриси й усі відтінки чуттів, що їх збудить доконаний учинок, отож я сказав собі, що було б глупством, надумавши розлучитися з Жільбертою, завдавати собі такого самого гострого болю, як той, що був би викликаний конечністю здійснення такого задуму: раз я до неї нарешті вертаюся, то можна звільнити себе від зайвих вагань та болісних заходів.

Але ця ідея поновити приятельські стосунки вмерла, щойно я добрався до Сваннів, і не тому, що їхній камердинер, завжди прихильний до мене, ознаймив, що Жільберта кудись пішла (того ж таки вечора ті, хто зустрічався з нею, підтвердили мені, що її справді не було вдома), — вся штука була в тім, як камердинер мені це сказав: «Пане! Панночка кудись пішла, бігме, не брешу. Якщо хочете, пане, переконатися, можу гукнути покоївку. Повірте мені, я завжди радий вам догодити, і, якби панночка була вдома, я одразу ж провів би вас до неї». Ті слова вихопилися в нього несамохіть, і вони єдині мали для мене вагу, бо давали, хай і неповну, рентгенограму справжнього стану речей, який приховала б виважена мова: свідчили, що у Жільбертиних близьких людей склалося враження, ніби я докучайло; ось чому, ледве камердинер проголосив ті слова, вони зродили в мені ненависть, але замість Жільберти я волів її вилити на бідолашного слугу; на ньому окошився весь гнів, яким я дихав на мою приятельку; завдяки тим словам я від нього звільнився, і тепер зоставалося лише моє кохання; але водночас ті слова попереджували мене, що я маю якийсь час уникати зустрічей із Жільбертою. Вона, мабуть, перепросить мене в листі. А проте відразу ж я до неї не побіжу: хай знає, що я можу жити й без неї. Втім, як я одержу від Жільберти листа, мені буде легше не ходити до неї якийсь час, бо я знатиму, що зустрінуся з нею коли захочу. Для того щоб веселіше зносити добровільну розлуку, мені треба було відчувати, що моє серце вільне від страшних підозр: а що як ми розбили глека назавжди? а що як вона заручилася? а що як вона від'їхала? а ще як її умкнули? Наступні дні скидалися на дні отого давнього новорічного тижня, коли ми з Жільбертою не зустрічалися. Але тоді я був певен, що мине тиждень, і моя приятелька з'явиться на Єлисейських Полях, і ми з нею бачитимемось, як колись; я в це вірив; а з другого боку, я знав не менш певно, що до закінчення новорічних вакацій мені нема чого ходити на Єлисейські Поля. Отож увесь той сумний і вже такий далекий тиждень мій сум був спокійний, бо його не мутили ані страх, ані надія. Тепер, навпаки, надія завдавала мені такого самого нестерпного болю, як і страх.

Не отримавши Жільбертиного листа того ж таки вечора, я приписав це її недбалості, її нікольству і не сумнівався, що його принесуть із ранковою поштою. Я чекав його щоранку з сердечним трепетом, що змінювався пригніченням, коли серед інших листів я не знаходив Жільбертиного або коли не надходило нічого (що було не найгірше, бо, побачивши докази приязні інших людей, я ще тяжче переживав Жільбертину байдужість). Тепер я уповав на денну пошту. Але й у Проміжки між доставою пошти з дому виходити не смів — а що як Жільберта пошле листа нарочним. Зрештою надходила пора, коли вже не могли з'явитися ні листоноша, ані Сваннів лакей, надію на спокій доводилося відкладати на завтра; отак умовляючи себе, що моє страждання довго не триватиме, я, власне, лише його безнастанно ятрив. Цей новий біль, напевно, був так само сильний, але на відміну від колишнього, не тільки продовжував без змін первісне почування, а ще й поновлювався кілька разів денно, так часто оживляючи повторюване почування, що навіть бувши болем сливе фізичним, болем-спалахом, зрештою устійнювався; тільки-но спадала чергова очікувальна лихоманка, як починалися тортури нового очікування; тож протягом дня я не міг і хвилини прожити без страху, а навіть година страху здатна стати справжньою мукою. Словом, я катувався куди тяжче, ніж у ті давні новорічні вакації, бо цим разом у мені жило не просте й відкрите прийняття муки, а безнастанне уповання на те, що я невдовзі перестану мучитися.

Одначе я таки повернувся до цього прийняття: я зрозумів, що воно має бути остаточним, і назавше зрікся Жільберти, зрікся в ім'я самого свого кохання, а все тому, що не бажав, аби Жільберта зберегла якийсь прикрий спогад про мене. З тої хвилини, аби вона не думала, що я задосадував на неї, я навіть, домовившись із Жільбертою про любовне побачення, — це вже пізніше, — в останню хвилину писав їй, що я, на превеликий жаль, не можу прийти, але водночас запевняв, що тяжко цим журюся, як чинив би з усяким, кого б не мав охоти бачити. Такі вирази жалю, які в нас звичайно знаходяться для людей нам байдужих, швидше,