Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток" автора Марсель Пруст. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 180
Перейти на сторінку:
наповнювала її очей і не роз'яснювала її личка, годі передати, яке сумне враження безнадії справляли її погляд і похмурі риси. Тоді її майже бридке личко скидалося на нудний пляж, коли море під час далекого відпливу утомлює око одним і тим самим блиском, обмеженим незмінним і тісним обрієм. Нарешті, просидівши кілька годин і бачачи, що ждати якоїсь зміни на краще не випадає, я сказав, що вона не дуже ґречна. «Це ви не ґречний, — заперечила вона. — Авжеж, саме так!» Я спитав себе, що я такого зробив, і, не знайшовши відповіді, спитав про це в неї. «Ну звісно, ви гадаєте, що ґречні!» — сказала вона і зайшлася довгим сміхом. Ось тоді я й відчув, як болить мені те, що я не можу досягнути отої другої, невловнішої площини її думки, площини, накреслюваної її сміхом. Цей сміх, мабуть, означав: «Ні, ні, ви мене не ошукаєте, я знаю, ви божеволієте за мною, але мені від цього ні холодно ні жарко, мені на вас начхати». А проте я собі доводив, що сміх — мова не досить ясна, а тому я не можу бути певен, що добре розумію цю мову. Натомість на словах Жільберта зі мною люб'язна. «У чому ж моя неґречність? — спитав я. — Ви тільки скажіть, і я все виправлю». — «Ні, це ні до чого, мені вам цього не розтлумачити». — Мені нараз стало лячно, як би вона вже не вирішила, що я її розлюбив, це завдало мені нового болю, не менш гострого, але цей біль вимагав іншої діалектики. — «Аби ви знали, як ви мене засмучуєте, то сказали б». Мій смуток мав би потішити її, коли б Жільберта сумнівалася в моєму коханні, а вона, навпаки, угнівалась. Тоді, зрозумівши свою помилку, вирішивши не брати в рахубу того, що вона мовить, і терпеливо вислухати, хай і не вельми вірячи, її слова: «Я вас щиро кохаю, колись переконаєтесь» (того дня, коли, як запевняють оскаржені, їхня правота випливе нагору, і який — диво та й годі! — ніколи не збігається з днем, коли їх допитують), я нараз ухвалив сміливу постанову не зустрічатися більше з Жільбертою, але не заявляти їй про це заздалегідь, бо вона мені б не повірила.

Якщо нас зажурила кохана істота, зажура може бути гіркою, навіть коли в цей час ми поглинені іншими клопотами та радощами, які не мають нічого спільного з цією істотою і з яких наша увага лише вряди-годи й ненадовго переноситься на щось інше. Та коли така зажура народжується — як оце нині — в момент, коли споглядання коханої наповнює все наше єство щастям, то раптова переміна, яка заходить у нашій душі, досі сонячній, тихомирній, спокійній, викликає у нас навісну бурю, і ми вже ручитися не можемо, чи стане в нас снаги її збороти. У моєму серці шаліла така люта буря, що я прийшов додому розбитий, зболілий, відчуваючи, що не одведу духу, якщо негайно не подамся назад, не верну під будь-яким приводом до Жільберти. Але ж вона скаже собі: «Знову він! Отже, я можу варити з нього воду. Що нещасливіший він піде, то слухняніший повернеться». Те, що малювалося в моїй уяві, непереборно надило мене до неї й потім, і ці почережні стрибки, цей танець стрілки внутрішньої бусолі відбилися в чернетках моїх суперечливих листів, писаних до Жільберти.

Я опинився в одній із тих скрут, викликаних збігом несприятливих обставин, у які людина потрапляє не раз і які вона, навіть попри незмінність свого характеру та натури, — натури, що породжує наші захоплення і ледве не наших коханих, а то й їхні прогріхи, — переборює по-різному залежно од віку. В такі хвилини наше життя розламується і кладеться на терези, і на двох їхніх протилежних шальках воно вміщається все. На одній — наше бажання не знемилитися, а отже, не видатись надто покірливим тому, кого ми кохаємо, навіть не розуміючи його, і кого все ж воліємо за краще трохи легковажити, щоб він не мав себе за незамінного і не відвернувся через те від нас; на другій — мука, повен її ківш, мука всеосяжна, яку, навпаки, можна втишити, тільки зрікшись бажання подобатися цій жінці і облишивши переконувати її, що можемо без неї обійтися, хоч би навіть ходили до неї. Якщо з шальки, де лежить гонор, відсипати трохи волі, яка з нашого попуску з роками охляла, а на шальку, де лежить гризота, додати надбаного фізичного страждання, якому ми дали посилитися, то замість мужньої ухвали, що переважувала б на терезах у двадцятирічному віці, нас у п'ятдесятирічному тягне донизу ухвала інакша, надто обважена без достатньої противаги. Тим паче, що ці скрутні ситуації, повторюючись, міняються, і завжди є загроза, що в половині життя або на його схилку ми заходимося згубно потурати самим собі й ускладнимо любов певною дозою звички, якої не знає молодість, надто заклопотана силою інших обов'язків і не така вільна у своїх діях.

У листі, посланому Жільберті, я шпетив її на всі заставки, але й кидав рятувальне коло з кількох ніби випадкових слів, щоб вона могла причепити до нього замирення; потім вітер перекрутився і моє перо вже мережило ніжне послання, ніжні речення, обрані задля солодощів деяких журних зворотів, сполучень слів на кшталт «більше ніколи», таких зворушливих для тих, хто їх уживає, і таких нудних для тих, хто їх читатиме, байдуже — вважатиме вона їх брехливими і «більше ніколи» перетлумачить: «Цього вечора, якщо ви мене не розлюбили», чи повірить їм і, побачивши в них останнє прощай, зберігатиме цілковитий спокій, цілком зрозумілий, коли поривають із тим, до кого кохання охололо. Але поки ми кохаємо, ми неспроможні діяти як гідні попередники іншої істоти, що нею ми станемо, коли вже не кохатимемо, то яким же дивом ми могли б усвідомити цілковито душевний стан жінки, до якої — навіть знавши, що їй до нас байдуже — ми, безумці, постійно звертаємося з тими самими словами, які ми лебеділи, коли вона ще кохала нас, звертаємось із бажання вколисувати себе гарним сном або потішати себе в гризоті. Розібратися в думках і вчинках коханої жінки ми так само безпорадні, як перші фізики у явищах природи (перед тим як постала і кинула якесь світло на невідоме наука). Або ще гірше, як той, хто заледве здогадується про існування категорії причинности, як той, хто безсилий схопити зв'язок між явищами і для кого

1 ... 51 52 53 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"