Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Потонулі в снігах 📚 - Українською

Читати книгу - "Потонулі в снігах"

227
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Потонулі в снігах" автора Галина Василівна Москалець. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 58
Перейти на сторінку:
бульдозера чи спалаху комерційної гарячки серед літераторів.

І тоді можна порушити мовчанку. «Книга — дитя самотності й мовчання», — казав Марсель Пруст. Точка, від якої він розпочав свою безконечну подорож у пошуках втраченого часу, — нам не вдасться її віднайти. Бо ми цього не пережили. Для кожного з нас є свої окремі знаки.

Правда, знаки можна перетворити на щось на зразок колекції мертвих метеликів, чи тримати їх у коробці, яка торохкотить, коли її струсонути.

Нині це називають постмодернізмом. І коли викидають колекції та торохкітливі коробки на сміття — це теж постмодернізм.

У такому випадку мовчанка більш ніж доречна, бо знаки — небезпечна річ. Вони не люблять, коли ними нехтують.


…Маленька блакитна церковця біля гамірливого перехрестя майже в центрі Москви. Вона здіймається над заасфальтовано-бетонованим простором, наче кораловий острів. Початок березня. Холодно, а я вся палаю — починається грип. Біля підніжжя пагорбка, на якому стоїть церковця, рекламний плакат повідомляє про виставку штучних квітів якогось чоловіка з Сибіру. Я не могла туди не піти. Йшла просто навмання від готелю при Літінституті. Моя справа у Москві була така незначна, що не варто було приїжджати сюди цієї пори. Я просто вчинила дурість, і в голові в мене крутилися абсолютно безрадісні думки — типова маячня хворої жінки.

Те, що я побачила всередині церкви, яку позбавили всіх релігійних атрибутів, теж виглядало абсурдним. Цілі галявини квітів, зроблених з паперу й тканини — підсніжників та анемон, — наслідок тяжкої праці старого чоловіка з сивою бородою, можливо, колишнього каторжника, який намагався знайти забуття в монотонних рухах. Я могла оцінити його величезне терпіння, бо сама нездатна навіть провести рівної лінії на папері.

І на все це дивились рибки в акваріумах і двійко аксолотлів. Аксолотлі! Кортасар! Ці дивовижні створіння, що живуть в напівтемряві гротів, схожі на блідорожевих ящірок із зябрами, з ручками, на яких видно нігтики. І на трикутних голівках золоті очі, що вбирають у себе довколишній світ, і він летить сторчма кудись у провалля без дна. І ці божественні істоти приречені були дивитись на паперово-ганчір’яну імітацію сибірської тайги. Це було наче швейна машинка на анатомічному столі. Мене не вразили так Босх і Рембрандт у Пушкінському музеї, куди я врешті добрела. Я побачила аксолотлів очима Кортасара — цього було досить.

Минуло багато років. І більше я не була в Москві. За цей час встигли померти той старий каторжник з гнучкими і чутливими пальцями, які намагались донести людству послання, яке, можливо, колись розшифрують, і літні наглядачки, які боялись, щоб я не влізла в акваріум з аксолотлями. І той перекладач, завдяки якому я змогла прочитати оповідання Кортасара українською мовою.

Сам Кортасар на той час уже помер, але я цього ще не знала.

І ось тепер я прокинулась з відчуттям якоїсь втрати, пов'язаної саме з аксолотлями. І щоб вгамувати тривогу, взялася розшифровувати знаки. Ця церква — схожа на мушлю, з якої вийняли перлину духовності — безперервний рух довкола неї поглибив тріщини, що спершу пройшли між молекулами, зовсім непомітні тріщини. Аксолотлі насправді не просились на волю, і я знала про це, бо сама все життя була аксолотлем. Ну, а штучні квіти врешті-решт від виставок і перевезень, пожовкли і стали прахом. Як усе матеріальне, до чого торкаються руки людини.

Цього вистачило, щоб знакова спільнота почала розпадатись. Тріщини в стінах та фундаменті стають дедалі помітнішими. Внизу, під сотнями метрів культурних шарів — підземні води з затишними гротами, куди я одного разу зісковзну, щоб збагнути те, що знають лише вільні аксолотлі.

Шлях півонії

Три білих з червоними вкрапленнями півонії стояли у вазі. Я хотіла долити води, доторкнулась до квітки — й пелюстки каскадом посипались вниз, на чорний стіл. Це було наче раптовий снігопад, наче несподівана звістка, від якої твоє життя, так гарно припасоване, щедро напоєне живою водою досвіду, розпадається знову. Я не могла спинити пелюстки, вони все падали і падали, вони сипались у мої підставлені долоні, протікаючи шовком між пальців…

Що я мала робити?

…Багато років тому я йшла спекотною вулицею, на якій жоден будинок не відкидав тіні, коли з-поміж тих убогих жалюгідних п'ятиповерхівок матеріалізувалась маленька процесія. Попереду йшла старша жінка з міцно стиснутими губами, рішучою ритмічною ходою, розкидаючи поперед себе жменями біло-рожеві пелюстки. Здається, вона була п'яна. Я нічого не розуміла. Аж коли відвела очі від тієї жінки, то побачила малесеньку труну з мертвим немовлям, личком кольору старого дерева, що пливла над невеличким гуртом людей. І все це відбувалось в тиші. Я була єдиним спостерігачем, що занімів на тротуарі.

Це видовище було настільки абсурдним, наскільки може бути абсурдним ритуал, з яким зіткнувся вперше. Процесія наче танцювала у розпеченому повітрі, і пелюстки, що залишились після неї — навіщо вони на цій дорозі смерті?

Відірваність від ритуалів, добре знайомих певній людській спільноті, не завжди викликає подив чи розгубленість. Вона спокушає на створення інших ритуалів.

Я висипала пелюстки з балкона, і коли несла, то в коридорі утворилась доріжка з пелюсток, що просковзували поміж моїх пальців як шовк. Тому я й згадала це нещасне мертве дитя, яке ніколи не ступатиме ні по траві, ні по бруківці, ні по калюжах.

У Вільяма Блейка та його дружини Кетрін не було дітей. Їхня єдина донечка народилась мертвою. Блейк не міг змиритися з втратою і написав «Книгу Тель» про життя, що повертається на небеса, лише зазирнувши у цей похмурий світ скорботи і ненависті. З цієї поеми він почав свій шлях поета і мислителя. «Співчуваю Вам», — колись мовила до нього Кетрін, коли вони тільки зустрілись вперше. Для надзвичайно вразливої натури юнака, що з дитинства бачив містичні видіння, ці слова стали рукою підтримки на все життя, і вмираючи, Блейк співав. Він знав, що смерть — як подих чи доторк, від якого розсипається наша цілісність.

1 ... 52 53 54 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потонулі в снігах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Потонулі в снігах"