Читати книгу - "Томек у країні кенгуру"

Надія вгамувати голод додавала їм сили. Бадьорим кроком вони рушили з пагорба в невелику улоговину, в якій знаходилось кільканадцять куренів. У середині кола, яке утворювали ці курені, горіло вогнище. Вони були вже поблизу табору, коли раптом Томек зупинився.

— Ми ледве не зробили дурницю! — сказав він.

— А це чому? — здивувався боцман.

— Зараз усе поясню. Нам не можна відразу входити до селища австралійців, якщо ми не хочемо їх образити.

— Що ж нам робити? — запитав боцман, дивлячись на Томека.

— Ви знали б про це, якби були з нами, коли ми відвідали плем’я «людей-кенгуру». Пан Бентлі тоді розповів нам про звичаї тубільців. Ми повинні зупинитися перед селищем і зачекати запрошення.

— А ти в цьому впевнений, братику?

— Атож! Я все добре пам’ятаю.

— Бентлі теж так само робив? — допитувався боцман, бо знав веселий характер Томека й підозрював, що він хоче розіграти його.

— Звичайно! Він тоді сказав, що не можна порушувати звичаї тубільців, якщо хочемо здобути їх приязнь.

Це остаточно переконало боцмана. Він згадав, що саме Томек зумів увійти в довір’я до тубільців, які спочатку відмовилися від участі в полюванні на кенгуру. Відчуваючи, що йому самому не вистачає дипломатичних здібностей, він вирішив доручити цю справу Томекові.

— Говори з ними, братику, сам, а я буду спостерігати, щоб вони чого-небудь не встругнули, — вирішив він.

— Добре, але що я повинен їм сказати?

— Скажи, що втекли наші коні. Попроси попоїсти й скажи, що ми хочемо перепочити в їхньому селищі.

— Ми сядемо тут і почекаємо, поки хто-небудь до нас підійде, — запропонував Томек, сідаючи на землю недалеко від селища.

Минуло кілька хвилин. Боцман Невицький недбало поклав карабін на коліна. Скоса глянув на курені тубільців й одразу переконався, що багато очей уважно придивляється до них. Незабаром із селища вийшла жінка з палаючою гілкою в руці. Кинувши її поблизу мисливців, вона повернулася назад.

— Що це означає, братику? — запитав боцман.

— Не знаю, пан Бентлі нічого не казав про палаючі гілки.

— Гм! Може, це знак, аби ми розпалили вогнище? — задумався моряк. — Спробуймо! Візьми цього австралійського сірника, а я назбираю трохи хмизу.

Боцман, не випускаючи з рук карабіна, наламав трохи гілок. Через хвилину вони вже сиділи біля палаючого вогнища. Тепер жінка принесла їм велику бляшанку з водою, яку поставила на півдорозі між селищем і мисливцями. Томек негайно приніс її. Боцман поставив бляшанку перед собою і мовив:

— Так, вогонь і вода вже є. Цікаво, чим вони нас частуватимуть?

Жінка знову вийшла з кола куренів. Цього разу вона подала мандрівникам два круглих предмети на великому листку. Це були великі яйця, майже круглі з обох боків, з шорсткою, зернистої будови, жовто-білою шкаралупою.

— Ставлю пляшку рому, якщо це не яйця страуса ему, — здогадався боцман. — Бентлі казав, що вони придатні для їди. Мабуть, зваримо їх круто?

— Так, можемо зварити їх у бляшанці, — відповів Томек.

Частину води боцман відлив у манірки, потім поклав яйця в бляшанку, яку поставив на камінь посеред вогнища. Тим часом жінка знову принесла два листки, а на них, як на тарілках, лежали смужки в’яленого м’яса кенгуру та їстівне коріння рослин.

Друзі поділили між собою одне яйце ему, з’їли трохи твердого, в’яленого м’яса, а на десерт почали жувати коріння. Коли вони вгамували голод, до них підійшов літній австралієць. Томек розпочав розмову, але порозумітися з тубільцем було надзвичайно важко. Він знав дуже мало англійських слів, тому розмова, доповнювана жестами, тривала довго, доки в очах тубільця з’явився блиск порозуміння. Він із цікавістю оглянув фотографію вбитого тигра й Томека, який сидів на слоні, уважно вислухав розповідь про втечу коней під час бурі. На закінчення Томек попрохав забезпечити їх харчами, а також дозволити відпочити в селищі.

Тубілець відійшов до гурту чоловіків, озброєних списами, бумерангами й товстими палицями. Різким голосом повторив їм Томекові слова, після чого серед тубільців запанувала глибока тиша. Через деякий час старий повернувся до мисливців. Зупинився перед ними й сказав:

— Білі люди — погані люди. Навіть коні воліли піти до динго, ніж залишатися з ними. Ми також не хочемо тут вас бачити. Ідіть звідси геть, негайно!

По цих словах старий відразу пішов до селища.

— Що ж нам тепер робити? — сумно зітхнув Томек. — Він, напевно, не зрозумів мене.

— Зрозумів чи не зрозумів, один біс, — відповів боцман. — Ми їм не сподобались, тому вони не хочуть нас знати.

— Мені не треба було вибовкувати про втечу коней, — жалісливим тоном сказав Томек. — Бо якби не динго, коні не втекли б від нас. Мабуть, я погано вів розмову.

— Не сумуй, братику! Все одно вже нічим не зарадиш. Вони просто не люблять білих людей.

— Що ж нам тепер робити?

Боцман крадькома кинув погляд на селище австралійців. Кільканадцять тубільців зі зброєю в руках очікувально дивилися на них. Лиховісна мовчанка не обіцяла нічого доброго.

— Що робити? — повторив боцман. — Збираймо манатки й гайда далі. Непроханий гість гірший за татарина. Ти лише глянь, як вони до нас придивляються. Але це непогані люди. Нагодували нас і лише після цього сказали нам забиратися геть. Клади в торбу рештки сніданку, а я загашу вогонь. Чим швидше ми звідси підемо, тим краще!

Не випускаючи з рук карабіна, боцман ретельно затоптав вогнище, від так почав порпатися в кишенях. Зрештою вийняв звідти складеного ножика Тримаючи його перед собою, він декілька разів відкривав і закривав леза. Він робив це помалу, щоб тубільці добре придивились до його рухів.

— Що ви робите? — запитав Томек, здивований його поведінкою.

— Треба їм що-небудь залишити на пам’ять, — пояснив боцман. — Нехай принаймні знають, як із цим обходитися.

Боцман загорнув ножик у листок