Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Малий апокаліпсис 📚 - Українською

Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Малий апокаліпсис" автора Тадеуш Конвицький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 66
Перейти на сторінку:

— Дуже вас прошу. Це невелике прохання. Може, доля вам віддячить.

— Кажете, о восьмій?

— Так. Рівно.

— Ну, гаразд. Заведу будильник. Але прошу вас вийти звідси. Пес, мабуть, лишив блохи.

Лікар випхав нас у коридор, зачинив двері, а сам закрився в кімнаті чергового. Я ще раз подивився через вікно з відбитками пальців, як у міліцейському комісаріаті, на оті три фотелі-катафалки в ореолі спалахів сигналізаційних ламп.

— Так багато хотів тобі сказати. Здавалось мені, що про життя, але, виявляється, тільки про себе. Про себе в тобі. Або краще про тебе в мені. Як відокремити мої власні, скажу так, гормональні розпачі та недоліки від загальних, повсюдних, що їх прищепив мені мій час, мій шматочок історії? Благаю, мов жебрак, справедливості, а скільки разів сам був справедливим? Волаю про моральний лад, а скільки років топтався по ньому? Вию, звертаючись зі скаргою до Бога, а чи вірю в нього так, як треба вірити?

Я махнув рукою. Хтось кричав десь у глибині лікарні. Червоне призахідне світло виповнило коридор.

— Я повторююсь. Усе це ти знаєш. Мене вже теж нудить. Вибач.

Я пройшов кілька кроків углиб коридору, там спинився, вражений злою думкою.

— І хвалебний похорон відберуть у тебе. Я відберу, твій випадковий брат. Вибач.

Пікусь вів безпомилково. Уже запам’ятав дорогу. Ми пройшли кілька коридорів, забитих ліжками з тяжкохворими, вийшли до неохайного вестибюля.

— А бензин? — спитав я самого себе. — Є, лепече-булькає у блакитній каністрі.

Мій заповіт. Мої щедрі записи для ближніх. Безнадійна епоха в подіях. Ні, не епоха. Хвилини, секунди, яких було багато. Було життя перед нами, буде життя після нас. Часом краще, часом гірше. Може, завтра буде краще. Досить одного непомітного струсу, дрібного зсуву в таємничому всесвіті сучасних психологій, в цьому велетенському банку суспільної вразливості. Епідемії поганого самопочуття, повсюдної депресії, тотального безвір’я раптово приходять і раптово зникають, ніби зметені життєдайним сонячним вітром. Ми просто погано втрапили, не в той проміжок у безконечності часу або існування.

Тіло маємо звірине, а прагнення Божі. Гормони переступили бар’єр, поставлений біологією, законом звіриного світу. Наші гормони виробляють мікроби невтоленного голоду, нездійсненних марень, незаглушуваної туги. І я в самій гущавині з великою пустою головою, з набряклим серцем без крові, з розрідженою душею антиматерії. Виснажений собою та своїм часом. Виснажений обмеженнями, безсиллям, нерозумінням. Я — середнє статистичне Великого Рахунку.

Що заповісти живим, опріч несплачених боргів? Визначні інтелектуальні заповіти потрапляють в архіви, не дочитаними до кінця. Спрямовані в небо моральні апеляції стають текстами шлягерів. Тож моя перечуленість тайкома переходить до всіляких бевзів, невдах, недотеп. Я хотів би шепнути їм на вухо добру пораду, хотів би підбадьорити, запалити бажанням опору проти лихої долі.

Слухайте, братове бідолахи, підійдіть ближче і наставте вуха, бо я знову казатиму про справи сороміцькі, яких краще б не було, але які все-таки існують. Ходіть сюди, недорайди, що мучитеся по ночах з дружинами й коханками. Я читав ваші листи під рубриками сексологічних порад. Скаржитеся, що супружниці й сожительки невдоволені, що нарікають, що насміхаються. Запитуєте, вкриті жахним рум’янцем ганьби чоловічої, як би це продовжити в часі, як його опанувати, як довести до щасливого закінчення.

А хотілося б вам, швидкі мої зайчики, блискавичні кролики, бодай у тиші нічній заімпонувати мужністю, характером, успіхом? То запитайте мене, хтивого старигана. Не шукайте рятунку в сексологів, бо їхніх жінок шпарять усі друзі й знайомі.

Передовсім я раджу бути впертими й витривалими. У цій конкуренції немає сильних, а є лише витривалі й працьовиті. Треба старатися о будь-якій порі, зранку й пополудні, увечері й на світанку, і доля якоїсь миті щедро вас винагородить. На цьому полі, власне кажучи, полі битви, буває так, що успіх породжує успіх. Що перша звитяга спричинює ланцюжок наступних звитяг.

Як і в кожному мистецтві, тут адепти мусять також підлягати ретельній дисципліні. Індивідуум скромний, що не розраховує на легкий успіх, готовий до нищівних поразок, має більше шансів від самовпевненого, егоцентричного типа, ласого до негайних перемог. Покірні та працьовиті піднесли до вершин нелегке мистецтво кохання.

Сприятливим часом для ризикованих намірів є похмілля, вже зм’якшене, злагідніле, вечірнє похмілля. О цій порі — лінивій, просяклій метафізичним страхом, — багато пересічних від природи претендентів пожинали лаври. Горілка примхлива, й наслідки від неї непередбачені. Похмілля — ласкаве, добродушне і стимулююче.

Це мистецтво відрізняється від інших тим, що не терпить пустих ефектів, показної чванливості, будь-якої бравади. Не можна стартувати напоказ, аби похизуватися чи заімпонувати. Якщо не мусиш, не починай. Якщо можеш уникнути сутички, уникай. Тільки двобої, яких уникнути неможливо, які благословило небо, увінчує перемога.

Я хотів би додати до цього рецепт мого приятеля Здзіслава М. Метод, перевірений наукою і загалом безвідмовний. Отже, Здзісьо порадив своєму знайомому акторові, що славився поквапністю в таких справах, наступне: аби панувати над ситуацією, мусиш зайняти чимось голову, мислити про абстрактне. Наприклад, непогано повторювати подумки якийсь текст. Тобі, як акторові, це неважко. Який текст, порівняно довгий, ти міг би собі нишком декламувати? — Може, «Пана Тадеуша»? — несміливо запитав актор. — Дуже добре, — похвалив Здзісьо. — Дванадцять книг. Гарна дистанція. — Через тиждень вони випадково стрічаються. — Ну, як? — питає Здзісьо. — Йшло мов по маслу, але після слів «де дівочим рум’янцем люцерна палає» випало мені з пам’яті словечко, я забув текст, — каже актор. — І сталася катастрофа.

Тож насамперед тренуймо пам’ять.

Ось і під’їзд. А обрій нагадує доменну піч. Завтра буде вітер, може, навіть ураганний. Завтра буде для живих.

— Я повторююсь, — шепочу. — Повторююсь, бо повторюється ситуація. Та сама ситуація кожного дня.

— Ви з собою розмовляєте? — почув я чийсь голос.

Я одвернувся в бік Алей, де на півночі виринули з-над горизонту чорні хмари. Переді мною постав Захер зі своєю нерозлучною течкою. Перший присмерк пригасив фанатичні вогники в очах старого.

— Мені трапляється дедалі менше прихильних співрозмовників.

— Отож-то. Ви входите чи виходите?

— Виходжу.

— Ну, то ввійдімо на хвильку. Бо я сюди до давнього

1 ... 52 53 54 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малий апокаліпсис», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Малий апокаліпсис"