Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

— Чого не знаю, того не знаю, — відповів Філіпс, намагаючись приборкати своє густе світле волосся. — Якраз із цього приводу я попросив провести аналізи в патології.

Деніс відхилилася назад, щоб оцінити наслідки своїх зусиль.

— Здається, відповідь на це буде лише першим кроком, а не остаточним установленням зв’язку між патологією та якоюсь певною хворобою на кшталт розсіяного склерозу.

— Маєш рацію, — погодився Філіпс. — Думка про розсіяний склероз виникла із записів у історії хвороби. Це був удар навмання. Але сказати тобі щось? Щойно ти підсунула мені ще одну ідею!

Філіпс увійшов до старого будинку медичного факультету крізь тунель. Двері на вулицю давно не відмикалися. Піднімаючись сходами до вестибюля, він незвично сентиментально пригадав відтинок свого життя, коли майбутнє було одним суцільним сподіванням. Дійшовши до знайомих дверей з темного дерева в оточенні витертих червоних шкіряних панелей, він спинився. Табличку з вишукано виписаними літерами МЕДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ опоганила груба нашвидкуруч прибита поверх неї дошка. Нижче висів пришпилений кнопками шмат картону із написом: «Медичний факультет розташовано в корпусі Бургера».

За поважними старими дверима приміщення було в занепаді. Вестибюль обдерли, продавши дубову обшивку стін з аукціону. Кошти на модернізацію вичерпалися ще до того, як скінчилася ця руйнація.

Мартін пішов стежечкою, прокладеною серед уламків навкруг колишньої будки довідкового бюро, і рушив угору гвинтовими сходами. Озирнувшись, побачив у кінці коридора парадний вхід, забитий з боку вулиці. Крізь ручки дверей було пропущено ланцюг.

Метою Філіпса був амфітеатр Берроу. Дійшовши до нього, він побачив нову табличку із словами: ВІДДІЛ РОЗРОБКИ ОБЧИСЛЮВАЛЬНИХ МАШИН. СЕКТОР ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ. Філіпс відчинив двері і, підійшовши до залізних труб, які правили за перила, поглянув униз на півкруглу аудиторію. Лави винесли. Складені тут і там на різних полицях лежали усілякі деталі. Внизу стояли дві великі машини, побудовані за зразком маленького процесора, який Майклз приніс Філіпсові до кабінету. За однією з них працював молодий чоловік у білому піджаку з короткими рукавами. В одній руці він тримав паяльник, у другій — дріт.

— Чим можу допомогти? — прокричав він.

— Я шукаю Вільяма Майклза! — заволав Філіпс.

— Він ще не приходив, — чоловік поклав інструмент і рушив до Філіпса. — Можете сказати мені, що йому передати.

— Просто скажіть містеру Майклзові, щоб зателефонував докторові Філіпсу.

— То ви доктор Філіпс? Радий познайомитися. Я Карл Рудман, один із аспірантів містера Майклза. — Рудман просунув руку між трубами перил. Філіпс стис її, розглядаючи згори устаткування, що вражало на вигляд.

— У вас там унизу ціла система, — ніколи раніше Мартін не. бував у комп’ютерній лабораторії і не уявляв, що вона така велика за площею. — Я дивно почуваюся в цьому приміщенні, — зізнався він. — Тут я вчився на медфакультеті і ще в шістдесят першому слухав у цьому амфітеатрі лекції з мікробіології.

— Ну, — промовив Рудман, — в кожному разі ми використовуємо його для доброї справи. Ми, напевно, не отримали б нічого, якби керівництво не витратило усі кошти, виділені на оновлення будинку, І це місце бездоганне для роботи над комп’ютерами, бо тут ніколи нікого не буває.

— А мікробіологічні лабораторії за амфітеатром, заціліли?

— Безумовно. Ми використовуємо їх для досліджень пам’яті людини. Ізольованість там цілковита. Закладаюся, ви навіть не уявляєте, яке розвинене шпигунство в світі обчислювальної техніки.

— Маєте рацію, — сказав Філіпс. Цієї миті його апарат внутрішнього сповіщення почав дзижчати. Він вимкнув його і спитав: — Вам відомо щось щодо програми дослідження знімків черепа?

— Звичайно. Це прототип нашої програми штучного інтелекту. Ми всі добре розбираємося в ній.

— Тоді, можливо, ви відповісте на моє питання. Я хотів спитати Майклза, чи може комп’ютер надрукувати окремо, як він розбирається в щільності тканин?

— Певно ж може. Поставте це питання прямо комп’ютерові. Ця штука зробить майже все, хіба що не почистить вам черевиків.

О чверть на дев’яту життя в патології вже вирувало. Біля довгого столу-острова з мікроскопами юрмилися лікарі. За чверть години перед цим з хірургії почали надходити заморожені зразки тканин. Рейнольдса Мартін розшукав у маленькому кабінеті за хитромудрим мікроскопом, обладнаним тридцятип’ятиміліметровою камерою, що давала змогу фотографувати все в полі зору окуляра.

— Хвилинку маєте?

— Звичайно. Я вже продивився зрізи, які ви принесли ввечері. Бенджамен Барнес передав їх мені вранці.

— Милий хлопчина, — проговорив Мартін саркастично.

— Чоловік він незлагідливий, але прекрасний фахівець. Крім того, мені приємно, коли він поруч. Тоді почуваюся худим.

— Що ви виявили?

— Цікаві зрізи. Хотів би, щоб поглянув хтось з невропатології, бо я не знаю, що це таке. Центральні нервові клітини або випали, або в дуже поганому стані — ядра темні й розпадаються. Запалювальний процес або слабко виражений, або відсутній. Але найцікавіше те, що руйнування нервових клітин відбувається вузькими стовпчиками перпендикулярно до поверхні мозку. Ніколи нічого подібного не зустрічав.

— А забарвлення дало що-небудь?

— Нічогісінько. Ні кальцію, ні важких металів, якщо ви на це розраховували.

— Значить, нічого з того, що ви бачили, не може відобразитися на рентгенограмі?

— Звичайно ж ні, — потвердив Рейнольдс. — Не виявить же рентген мікроскопічних стовпчиків мертвих клітин! Барнес сказав, що ви згадували розсіяний склероз. Жодних підстав. У мієліні ні найменших зрушень.

— Але якщо б вам довелося ризикнути поставити діагноз, що б ви сказали?

— Важке було б завдання. Гадаю, вірус. Але певності немає. Картина дивна.

Коли Філіпс дістався до свого кабінету, Гелен зустріла його так, наче сиділа в засаді. Вона стрибком зіскочила зі стільця і спробувала загородити йому шлях жмутком телеграм. Але Філіпс зробив удаваний маневр ліворуч і зразу ж обійшов її праворуч, не перестаючи осміхатися. Ніч, проведена з Деніс, змінила його погляди на життя.

— Де ви були? Вже майже дев’ята! — Гелен почала перераховувати, хто