Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

- Яке ж то нещастя вас зустрінуло, любки дорогенькі?

- Старий Орфенюк пішов у місто грунта свої на внуків переписувати, бодай голову вломив по дорозі!

- Та й із-за того ви, дітоньки, плачете?

- Бо наша полонина пропала!

- Ні, не пропала!

Їмості ахнули із радості, а злісний закликав набік дрімаючого на крісі зеленюка і щось пошепотав із ним, та й зеленюк вхопив кріс у руки і скочив долів, гей вовк за вівцею.

Злісний голубив їмості і просив, аби за полонину не журилися анітрішки, бо дід вже не зайде у місто і грунтів не перепише, а його, старого, не треба жалувати, бо вже досить на світі нажився.

Їмості догадувалися, куди побіг зеленюк, і казали, що боються тілько, щоби дід довго не мучився.

Злісний сміявся із них і безпечив їх, що той зеленюк над водою так вивчився стріляти, що птаху-рибалку б’є у лету одним стрілом.

Їмості вихвалювали того зеленюка й успокоювалися та обіймали злісного і дякували йому, що висушив їм на личку сльози.

В лісі луснув стріл і розшумівся понад Красноліссям та й шумом ударив у вікна вілли.

Біленька звізда на небі закрутилася, та й поточилася, та й упала на дорогу і в порохах згасла.

Птаха з груня на грунь перелітала, а ворони на дзвіницю сіли і закрякали.

Заяці і сарнюки поховалися у темних ярах, а медведі у своїх леговищах тільки очі розжмурили і позівали.

П’яна зала упрівала і реготалася, а учитель вийшов до їмостей і, вимахуючи руками, заспівав в їх честь п’яним голосом:

Верховино, світку ти наш,

Гей, як у тебе тут мило!

Як ігри вод, плине тут час

Свобідно, шумно, весело!

Їмості гладили учителя по голові і вторували:

Свобідно, шумно, весело!

А верхи гір переспівували:

Свобідно, шумно, весело!

Роман Мокан з верхів, голова читальні у Рогізні, виходив у живний четвер із судової зали розправ дуже приголомшений і розболений.

Найдужче топили його шандарі, а за шандарями злісний, а за злісним війт, а за війтом таки його свідки.

- То ці вороги тановлять мене у бульбону, а мого адвоката занімило!

Свідки обступили і потішають його, що рік не вік, перейде йому в криміналі скоріше, ніж на войні, а жінкою і дітьми не має журитися, бо люди будуть їм помагати.

Ця розрада тільки ще більше лютила Мокана.

«Аби-сте по тій правді здорові були, по якій говорите,- думав він собі.- Ой, люди поможут! Таке поможут, як ці свідки помогли. Питає суд: «Чи чув ти, бадіку, як Мокан говорив на вашім вічу проти панів та й проти паничів?» А такий баран каже один за другим: «Не чув». Питає адвокат: «А може, ти, бадіку, чув все, що Мокан говорив, і, може, чув-єс, що він не говорив нічого лихого на панів і паничів?» А свідок знов свеї: «Не чув!» А шандарі все чули! А я цих глухманів три дні з гір до міста звозив і три дні годую тут, гей волів! А він мені тепер каже, що люди моїй газдині та й моїм дітям поможут. Не питают мого криміналу, але заговорюют мене, аби ж їх вів до Муська на горівку та на буженицю. Кров пили би собі із-за нігтів оці облесники ненаїсні!»

Високий, гей бузьок, свідок з бесагами на плечах спльовує з-під чорних вусів і шепче йому до вуха:

- Романку, братчіку, ми в жмені тепер, їх право, а наш кримінар!

Сухотварий, маленький свідок засвітив з-під великої баранячої шапки зеленими очима і, накривши долонею уста від сторони патролюючих жовнірів, кляв зичливо:

- Най таке право шляк трафит, що христінинові дихати не дає!..

Лицатий і кушкатий свідок штовхає Романа збоку і безпечить:

- Спаде і на них смучя година.

Кругленький, як булочка, свідок поправляє собі шовкову ширинку на кругленькій шиї, а другою рукою обіймає Романів стан і дивується:

- А я, хлоʼ, заложився з Митром Попенюковим, шо ти виштрикнеш, та й шо з того, програв заліжку!

А тоті свідки, що йшли подалеки, вгадували, що Мокана зженуть вороги із світа у криміналі, аби більше не вступався за селом. З-поміж цих свідків оброслий чорнолиций Оласій наближується також до Мокана і хвалить його:

- Панцкий маєш розум, що-с упросився на місяць весну звеснувати, а відтак вже панцка воля!

Ще дальше позаду йшли свідки боязливі, котрі зострахи перед злісним свідчили на два боки і потакували так прокураторові, як також оборонцеві, а приперті до чола, толкувалися, що стояли оподалік і добре не чули, що Мокан говорив, але божилися, що він не мовчав. Вони й тепер глипають то навперед себе на Мокана, то обзираються за жандармами, наче хотіли б впевнитись, хто їх заведе до шинку на полуденок.

А Мокан кається гірко думками:

«Коби я тоту катушю ше пересидів, то абих видів, шо хлопа ріжут, як вепря, то не обізвуся, бігме, ні, ше буду кричати: келюхи з него сотайте, посічіт ʼго на дрібні кусні, бо правду каже злісний, шо хлоп добрий лиш печений і солений!.. Таким цапам треба України? Смоли їм у горло, ше й обухом у голову! Ти сироти за него жінку та й діти, а він з тебе кров хоче пити. То нарід? То гадє сорокате!»

Ті Романові кудлаті думки поплескав разом з головою його сивенький довгоносий адвокат, що подогонив його, протиснувся проміж свідків і вмовляв в нього, що має велике щастя, що дістав тільки рік криміналу, бо за таку провину параграф пише найменше пʼять літ тюрми.

Коли Роман на се нічого не відповідав, адвокат був певний, що він вірить тому свому щастю і, кладучи йому руку під паху, допоминався:

- Треба буде мені ще соточку доплатити, бо самі видите, що я собі коло вас три дні збавив, а кара маленька!

Свідки посміхнулися з маленької кари, а адвокат відповів усмішкою