Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

«Може, поступите вперед на хвилинку до мене, - сказала я їй (мені все-таки було її жаль, Богдане, вона ж була, як і ти, без батька), - а опісля вернете до себе. В мене нап'єтесь і гарячого чаю, я везу з собою й різні тіста, що їх собі до чаю вдома напекла».

«Дякую, - відповіла. - Пані Міллер буде на мене нетерпливо ждати. На дворець вона не виїжджала, бо я собі те просто вимовила, але зате вдома ожидає мене теплість і щирість її серця. Я її знаю. Вона ж товаришка моєї матері а перша моя вчителька музики. Я їй багато завдячую. Я була її улюблена учениця. О, я вже також відчуваю її істоту й тепло коло себе».

Я не казала нічого. Нехай і так. Ось, ось ми вже доїжджали до моєї хати. Вже бачила я здалека дерева нашого садка перед хатою, великі, розмашисті; і я сама не знаю, чому я поглянула на неї. Вона вихилилася, як недавно, з повоза й мов пожирала в западаючій теміні очима все, що здавалось їй рідне й миле (правда! до нашого саду притикав прецінь їх колишній сад). Мов мала там когось побачити, що мав би звідти проти неї вийти й привітати її. Одначе того всього не було. І лише дерева, ті самі давні дерева і кущі, ті самі бози й жасміни, виринали темними набитими постатями з-поза штахет при дорозі й визирали в ніч. Перед нашим домом фіякер став. Я почала рухатись з місця, щоб устати. Я ціла з утоми мов зіштивніла, і підносячись, я мимоволі подавалась знов назад. Тимчасом вона обізвалася:

«Пані, у ваших вікнах я не бачу жодного світла. Хто знає, чи ваша служниця дома. Позвольте, щоб я вперед відвезла свій багаж до свого мешкання. Відтак поверну з вами, відпроваджу вас до хати, стану вам, може, дечим услужною, і аж потім поверну до себе. Я ж недалеко від вас».

Тепер я не хотіла й подякувала. Однак вона перемогла мене. Поки я їй ще раз подякувала, вона вже поінформувала фіякіра, куди має нас везти, і кілька хвиль пізніше сталося, як вона розпорядила. Свої речі вона відвезла, причім я мусила ще бути свідком, як вона з своєю «пані Міллер» віталася й обіймалася, а потім ми вернули обі до моєї хати. Вона помогла мені висісти (я вже тобі все пишу за порядком, нічого не опускаю), і поки фіякер поздіймав мій багаж, вона взяла мене безцеремонне під руку, і ми пішли алеєю до моєї хати! З вікон била до нас темінь, і лиш запах рож, тих наших пишних білих рож, Богдане, що ти їх так дуже любив, вітав нас обоїх сею тихою вечірньою годиною. Навкруги панувала глибока тишина, й мої дерева, і все те, що я з малого, здавна дозирала й доглядала, вітало мене. Твої вікна, Богдане, дивились зчудовано на мене, що я без тебе проти них з чужою дівчиною йшла; коли я отворила двері бічної веранди, мене неприємно вразив спокій, що панував навкруги. Що це мало значити? Чи стара Христина, що мала мені тут услугувати, не ожидала мене? Від'їхала куди? Була хора? І я висказала своє зчудування перед дівчиною.

«Не журіться, пані, - поспішила вона, - я зараз розвідаюся, що з нею є. Я ще не забула, де тут кухня». І сказавши це, оставила мене з фіякром і клунками на веранді, сама побігла кругом до кухні. Поки я відправила фіякра, повернула вона. «Вже йде ваша Христина, - повідомила мене. - Вона, бідна, хора. Лежала сама в кухні, через те й усюди темно. Простудилася, але каже, що їй уже нині ліпше й вона зараз прийде».

І справді, за пару хвилин причолопала й Христина. Обмотана, мов сніп (хоч літо), і, вітаючися, постогнуючи, та все ж таки з радості, побачивши мене, усміхаючись, отворила нам перше двері до твого покою. Тут запалила світло й пішла по самовар. Я, щоправда, чулася така втомлена, що, не оглядаючися ні на що, кинулась відразу на твою софу й, випочиваючи, оглядалась лівш мовчки в тій колишній твоїй кімнаті. Мимоволі я мусила бути в душі Мані Обринській вдячна, що вона, хоч і знала мою неприхильність до її особи, завешталася тепер, мов у своїй хаті. Злагодила за часок спритними руками чай і остаточно, при помочі Христини, котра справді показалася на цей раз до чого іншого нездатна, присунула до мене столик і налляла мені чай. Зробивши це, щоправда, безшелесне й зручно, вона вхопила капелюх і зонтик і почала прощатися.

Я задержала її.

«Як то, пані, я сама маю пити чай, коло котрого ви заходилися? - спитала я. - Я вас не пущу».

«Я дякую», відповіла вона, вибачаючись, що на неї ждала пані Міллер з вечерею й чаєм, котрій (як я сама чула) обіцяла найдальше за півгодини прийти.

«Таж у мене ось там у пуделку красні свіжі тіста. Пані (вибери-но деякі й подай на стіл, звернулася я до старої слуги), запишіться, будьте моїм першим милим гостемі!»

Але вона відмовилася.

«Залишаюся, отже, сама в отих чотирьох стінах», зробила я їй закид, побачивши, що неначе з собою боролася. Але в тій хвилі Христина несвідомо виручила нас обоїх з колізії. Побачивши, що вона не виявляє охоти залишитися, обізвалася:

«Як пааночка ніяк не можуть залишитися, то я ось що скажу, потішу. Імость [49] не будуть уже такі самітні, як думають; ось тут, - і вказала на стіну, де висіла велика твоя фотографія, - повісила пані, поки від'їхала, образ із салону їмостиного сина. Він дивиться на мамцю своїми очима й вітає її. Крім того, як пані прикажуть, присяду я он там на стільці й буду розказувати дещо, щоб пані не було самітно».

При спомині про тебе я мимоволі глянула на дівчину. Вона дивилась на твій образ, котрий, мабуть, уже раніше побачила. В тій