Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій"

Часто плаче й каже, що не хоче жити, бо тепер його зганьблено навіки. Всі знайомі від нього відцуралися й бояться заходити; зрештою, він нікого не хоче бачити, окрім тебе,— Люда подивилася на мене багатозначно.— Ти ж до нього зайдеш? — спитала вона.

— Обов'язково! — відказав я, прочуваю-чи холодок за плечима: аж до цього тут дійшло.

— Я до нього заходжу,— сказала Лариса, весь цей час вона стояла біля нас мовчки — лице в неї було якесь сіре.

— Артура самого судять чи зі Славковим дядьком? — спитав я.

— Самого,— відповіла Лариса.— На засідання нас не пустили, але на вирок, сказали, пустять. Адвокат говорить, що йому дадуть років три або й п'ять. По тому можна буде подавати на касацію у Верховний суд, але на це надії мало. Сам суд тільки формальність, строк уже наперед визначено.

— Веселі справи,— смутно сказав я.

— А що в тебе? — спитала Люда.

— Був обшук, але нічого не знайшли. Раз викликали на допит,як свідка, але як свідка на процес не запрошували.

— Ну, ти легко відбувся,— сказала Люда.— Про Славка питали?

— Аякже,— відповів я.— Сказав те саме: Славко політикою не цікавився.

Ми стояли під судом довго. Померзли, особливо Лариса, але піти випити чогось гарячого не зважувалися. Інколи підходили до зачинених дверей і прикладали вухо, але нас якийсь чоловік од тих дверей відганяв; зрештою, з-за дверей, оббитих дермантином, усе одно нічого не чутно. В коридорі, принаймні, було трохи тепліше, але там стояти не дозволяли. З Артуровими батьками ми не контактували, ті з Аллочкою стояли збоку із глухо замкнутими обличчями.

Люда запропонувала нам із Ларисою заскочити в якусь їдальню й випити чаю, вона постоїть, а коли треба — покличе. Ми згодилися: їдальня була неподалік.

— Батьки влаштували мені бучу, коли довідалися, що я йду на суд, але я все одно пішла,— сказала Лариса.— Загрозила їм, що втечу з дому. Я в такому стані, що справді могла б це зробити. Принаймні поїхала б до тебе. Не вигнав би?

— Про що мова? — сказав я, хоч ми обоє знали, що я живу в чоловічому гуртожитку.

Зайшли до їдальні, взяли гарячого чаю й почали грітися.

— Таке в мене враження, ніби світ перекинувся з ніг на голову,— сказала Лариса, обіймаючи склянку долонями.

— По-моєму, він був перекинутий так завжди,— сказав я, гріючи пальці й собі.— Ми тільки цього не помічали.

— Помічали,— серйозно сказала Лариса.— Коли б ні, не було б цього суду і ми б там не стояли.

— Справді,— сказав я.— Але ж, Ларисо! Я знав що мають бути арешти. І спеціально приїжджав до Славка, його дядька й Артура попередити.

— Артур думав, що це ти з переляку. А звідки знав?

— Ну, це вже неважливо,— мовив ухильно.— Сама маєш розуміти...

— Не довіряєш? Зрештою, ти мені ніколи не довіряв.

— Довіряю, Ларисо. Але розумніше дещо не знати, ніж потім ховати в собі.

— Ти розумний,— протягла Лариса.— Через це ти на волі, а він у тюрязі.

— Хотіла б, щоб і я був у тюрязі?

— Ну, тоді я зовсім збожеволіла б,— сказала Лариса.— А так знаю, що хоч ти розумний, бо Артур розумний бував не завжди. Часто його ніби заклиняло.

— Що значить заклиняло, Ларисо? — спитав я.

— Бував упертий і нерозумний.

— А тебе викликали?

— Ну, я ж дурочка,— мовила Лариса.— А з дурочки що візьмеш?

— А як було з обшуком?

— Прийшли, перерили все. Через це мої предки так скаженіють. О, я тепер під невсипущим оком. Кожен вихід контролюється, батько навіть стежить за мною як шпигун. По-моєму, він і тепер за нами стежить. А загалом, ти даремно на нього маєш зуба. Він добрий і розумний, але мама його не любить.

— Чи ж донощики можуть бути добрими людьми? — спитав я.

— А коли він у них на гачку? Характеру ж не має. Боїться за сім'ю, бо любить нас?

— Не знаю, Ларисо,— сказав я, подумавши.— Може, й маєш рацію. Хай життя його судить.

— Думаєш, життя судить? Колись казали, що судить Бог, але тепер цей суд відмінено.

— Не знаю, Ларисо,— повторив я.— Поки що судять нас.

— Ну, тебе й мене не судять.

— Судять, Ларисо. Але кожного по-своєму. Пам'ятаєш мою кочегарку. Отож усіх нас укинуто в палахкотючу піч, хоч один потрапляє у більший вогонь, а інший у менший. Одного палить вогонь видимий, а другого невидимий. Один згоряє в попіл, а другий ходить по землі ніби цілий, але має спопелілу душу.

— Ну, ти заговорив щось сумно. Не чула від тебе такого.

— Бо думав про це — не говорив.

— Чому ж не говорив?

— Хотів вірити, що це не так.

— І я кинута в ту піч?

— Всі, хто думає,— сказав я,— Всі, хто не є в цьому світі стандартний. І не хоче ним бути.

— А ті стандартні?

— Тих нема потреби кидати у піч, вони кинули в неї себе самі. Ходять, живуть, жують, працюють, дивляться кіна й телевізори, дивляться футбол чи грають у шахи й доміно, але душа й думка в них із попелу.

— Мені не подобається, що ти так говориш. Розумний не повинен такого казати.

— Вибач: Ларисо. Душа в мене плаче. Але я не вважаю, що Артура судять, а мене ні. Всі ми на суді нечестивих.

— Ходім,— сказала Лариса.— Ти панікуєш! І мені це не подобається.

Ми вийшли. Надворі було холодно, здається, ще холодніше, як раніше, ніби чай та тепло нас не зігріли, а ще більше забрали тепла.

— Я його побачила,— сказала Лариса.

— Кого?

— Батька. Він, бідолашний, такий, що скрізь його видно.

— Не звертай уваги. Так йому буде легше.

— Але те, що засік мене з тобою,— біда! Тепер у мене буде вдома грім та блискавка. Але я їх знову настрахаю. Може, навіть на день-два приїду до тебе. Знайдеш, де мені переночувати?

— Знайду,— сказав я.— Але ліпше цього не роби.

— Але я не витримаю!

— Коли не витримаєш, приїжджай,— сказав я просто.— Щось придумаємо.

— Дякую. Ти справжній друг. Шкода, що я тебе не змогла полюбити.

— Мені теж шкода, Ларисо,— сокровенно сказав я.

Ми підійшли до приміщення суду. Кінця й краю йому не було; Люда стояла синя й переминалася з ноги на ногу. Артурових батьків впустили в коридор, а Люда лишиласн надворі. До речі, ми даремно про неї критично думали, очевидно, це було із ревності. Була вона відважна й віддана і, здається, по-справжньому Славка любила. Щастя, що є ще на світі такі дівчата.

— Біжи, випий чаю,— сказав я, і Люда пішла, майже побігла — вже ледве не цокотіла зубами.

— Боюся, що ми тут простоїмо цілий день,— мовив я.

— Простоїмо,— героїчно сказала Лариса.

— Що в Артура знайшли, не знаєш?

— Він мені не довіряв. Як і ти. Вважав за дурочку і що дівчатам секретів довіряти не можна.

— Бо це часто й справді так.

— Нічого ви не розумієте. Через це вас і кидають у піч, бо не довіряєте жінкам.

— Може, маєш рацію, Ларисо,— сказав я примирливо.

Стояли на морозі й переминалися з ноги на ногу. Дочекалися Люди, була так само синя, але вуста її вже не тремтіли.

Саме в цей час виглянув із дверей Артурів батько і сповістив, що зараз будуть зачитувати вирок і що ми можемо зайти. Ми кинулись у приміщення, двері суду були відчинені, і ми вільно туди зайшли. І тут я побачив Артура з постриженою під машинку головою — нагадав мені шкільні часи, коли мусили отак стригтися. Виглядав жалюгідно — якийсь вихудлий і виморений.

Ми вислухали виступ прокурора, він говорив, яке у нас щасливе життя, скільки в нас шкіл і бібліотек, як розцвітає культура і які великі досягнення нашої держави в космосі і взагалі скрізь. Артур від заключного слова відмовився, а на запитання, чи визнає себе винним, сказав: "Так!". Це мене здивувало. Виступив адвокат і говорив щось про молодість засудженого і про те, що він покаявся. Потім був вирок: три роки таборів суворого режиму.

Коли ми виходили, я зустрівся із членом суду, на вигляд відставником.

— Совість вас не мучить? — спитав.

— Нєт! — жорстко рявкнув відставник, показуючи золоті зуби.

Лариса смикнула мене за руку й потягла геть, вона була заплакана.

І тут сталася несподіванка: біля суду стояв її батько, чи, як я його називав, дікенсівський тип. Обличчя в нього було стривожене, сам він також змерз, бо був аж синій.

— Ну що? — спитав він у Лариси.

— Три роки,— відповіла вона.

Ларис ин батько зітхнув і понурився. Тоді звів очі.

— Підеш зі мною додому? — спитав. Лариса кивнула, попрощалася зі мною,

і вони пішли. Я опинився сам, і саме в цей час підійшла до мене Аллочка.

— Це ти мав би сидіти на тій лаві,— сказала вона з ненавистю.— Викрутився, зараза! Будь ти проклятий!

її губи затремтіли, а за мить гордо йшла геть, наздоганяючи батьків. Я остовпів. Вийшла заплакана Люда.

— Коли зручніше зайти до Славка? — спитав, все ще не можучи отямитися від того, що проти себе почув.

— Зараз пішли,— мовила Люда.— Нап'ємося кави чи чогось гарячішого. Ніколи не пила, а зараз хочу... Щоб вони поздихали!

Я теж кипів від обурення: через те, що відбулося і через те, що проти мене сказала Аллочка. Можна все говорити, але таке! Ні я на такі слова не заслуговував.

Люда заскочила до магазину, а я лишився курити. Вогник сигарети аж шкварчав у вустах. Плюнув недопалком і закурив цигарку нову. Усе в мені тремтіло.

— Знаєш, що мені сказала Аллочка,— мовив, коли Люда знову підійшла до мене.— Що це я мав би сидіти на лаві підсудних, а не Артур.

— Не зважай! — м'яко сказала Люда.— В неї горе й вона несамовита!

І тут ми побачили прокурора. Виявляється, він був кривий на ногу і сильно кульгав, а може, мав протеза. Прокурор ішов повз нас.

— Щоб тобі другу ногу викрутило! — сказав тихо, але виразно я, і вперше в житті обдав іншу людину хвилею своєї ненависті.

Прокурор злякано на мене зирнув і пошкандибав швидше. Люда схопила мене за руку й потягла.

— Чи ти здурів? — зашипіла вона.

— Пес! — сказав я люто, але прокурор уже мене не чув, він од мене, зеленого юнака, тікав.

— Вгамуйся,— шепотіла коло мене Люда.— Що це тебе вкусило?

Я весь тремтів. Ніколи в мене не виникало таких негативних афектів супроти якоїсь людини, навіть супроти тієї набитої дурепи, через яку я змушений був піти зі школи — Соплі Вольфовни.

Люда все ще тримала мене за руку, і я відчував, що таки заспокоююсь. Зрештою, всі ці афекти — марна річ, від них нічого не зміниться. З другого боку, можна пожаліти й тих судейських: скільки ненависті вони викликають у людей своїм праведним, а особливо неправедним судом! Ми ж побували на суді нечестивих. Суддя й засідателі знали наперед, скільки років їм треба було вліпити Артурові, отже то не був суд, а обряд, бо істина, правдивість і честь нікого не цікавили.