Читати книгу - "Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло"

Стрілянина вщухала і наростала з новою силою. Над ними прострекотав і зробив кілька кругів чийсь аероплян. Він кружляв на неприступній височині і полетів на схід, забираючи все вище; під ним у блакитному плесі спалахнули молочні димки шрапнельних вибухів, били з зенітки.

Резерв увели в бій опівдні. Вже викурили увесь запас махорки, і люди знудьгувались чекаючи, коли це прискакав ордйнарець-гусарин. Зараз же командир четвертої сотні вивів сотню на просіку і повів кудись у бік (Григорієві здавалося, що їдуть вони назад). Хвилин двадцять їхали хащами, зім'явши шик. До них все ближче підповзали звуки бою; десь недалечко, ззаду перебіжним вогнем садила батарея; 'над ними з клекотом і скреготом, перемагаючи опір повітря, пролітали набої. Сотня, розчленена блуканням по лісі, в безладді висипала, на чисте. За півверстви від них на узліссі угорські гусари рубали прислугу російської батареї.

— Сотня, ладнайсь!

Не встигли вишикуватися:

— Сотня, шаблі до бою, в атаку марш — марш!

Блакитна злива клинків. Сотня, прискорюючи ристь, перейшла на чвал.'

Коло запряжки крайньої гармати метушилося чоловіка з шість угорських гусарів. Один з них тягнув за повід зно-ровілих коней; другий бив їх палашем, інші спішені, намагались зрушити гармату, допомагали, вчепившись за спиці коліс. Осторонь на куцохвостій, шоколядної масти кобилиці гарцював офіцер. Він порядкував. Угорці побачили козаків і, кинувши гармату, поскакали.

"О-так, о-так, о-так." в думці лічив Григорій кінські стрибки. Нога його на мить загубила стремено і він, почуваючи свою хистку поставу на сідлі, ловив стремено з внутрішнім жахом; схилившись піймав, усунув носок і, підвівши очі, побачив гарматний запряг шестернею, на передньому — прикляклого до кінської шиї зарубаного їздового, в заюшеній кров'ю і мозком сорочці. Копити коня з хруском опустились на тіло вбитого номерного. Коло перекинутої гарматної ладівниці лежало ще двоє, третій горілиць розпластався на лафеті. Випередивши Григорія, скакав Силантьев. Його майже увіч застрелив угорський офіцер на куцохвостій кобилиці. Підстрибнувши на сідлі, Силантьев падав, ловив, обіймав руками голубу далечінь... Григорій смикнув поводи, намагаючись зайти з правого, підручного боку, щоб зручніш було рубати; офіцер, помітивши його маневр, вистрелив з-під руки. Він повистрелював у Григорія револьверну обійму і вихопив палаш. Три страшні удари він, очевидно, вправний фехтувальник, відбив заіграшки. Григорій, кривлячи рота, настиг його вчетверте, підвівся на стременах (коні їх скакали майже поруч і Григорій бачив попеля-стосіру, тугу, голену щоку угорця і номерну нашивку на комірі мундира), він підманив угорця фальшивим замахом і, змінивши напрямок удару, пирнув кінцем палаша між лопатками, вдруге ударив по шиї, де кінчається хребет. Угорець, пускаючи руку з палашем і поводи, випростався, вигнув груди, мов від укусу, зліг на луку сідла. Почуваючи дивну полегкість, Григорій рубонув його по голові. Він бачив, як шабля до половини в'їлася в кістку над'вухом.

Страшенний удар по голові ззаду вирвав у Григорія свідомість. Він відчув у роті гарячий розсіл крови і зрозумів, що падає — відкись збоку, обертом, навколо неслась на нього одягнена стернею земля.

Сильний поштовх, як упав, на мить повернув його до дійсносте. Він розплющив очі; омиваючи їх залила кров. Тупіт коло вуха і важкий дих коня: "хап, хап, хап!" Востаннє розплющив він очі, побачив роздуті рожеві ніздрі коня, чийсь чобіт у стремені. "Все" — гадючкою майнула полекшлива думка. Гук і чорна порожнеча.

XIV

Першими днями серпня сотник Євген Листницький вирішив перевестись з ляйб-ґвардії Отаманського полку до якогонебудь козацького армійського полку. Він пода,в рапорта і за три тижні виклопотав собі призначення до одного з полків, що були в дійовій армії. Оформивши призначення, він перед від'їздом з Петербургу сповістив батька про свою постанову коротким листом:

"Тату, я клопотався про переміщення з Отаманського полку до армії. Сьогодні я дістав призначення і їду під оруду начальника другого корпусу. Вас, певне, здивує моє рішення, але я пояснюю його так: мене гнітила та обстанова, в якій доводилось пробувати. Паради, зустрічні, каравули, — вся ця служба в палаці приїлася мені. Надокучило все це, аж нудно, хочеться живого діла і... коли хочете — подвигу. Треба гадати, що в мені дається в знаки славна кров Листницьких, тих, що, починаючи з війни 1812 року, вплітали лаври у вінок російської зброї. їду на фронт. Прошу, благословіть мене. На тому тижні я бачив імператора перед від'їздом до Ставки. Я обожую цю людину. Я стояв у внутрішній варті в палаці. Він ішов з Родзянком, і, проходячи проз мене, усміхнувся, показуючи на мене очима, сказав по-англійськи: "Ось моя славна гвардія. Нею свого часу я поб'ю карту Вільгельма". Я божествлю його, як інститутка. Мені не соромно признаватися Вам в цьому, дарма, що мені перевалило за 28. Мене глибоко хвилюють ті палатні пльотки, що павутиною вкривають світле ім'я монарха. Я їм не вірю і не можу вірити. Цими днями я мало не застрелив осавула Громова за те, що він при мені насмілився непоштиво висловитися про її імператорську величність. Це негідно і я йому сказав, що тільки люди, в чиїх жилах тече хлопська кров, можуть принизитись до брудної пльотки. Цей інцидент ' стався в присутності кількох офіцерів. Мене охопив пароксизм сказу, я вихопив револьвер і хотів витратити одну кулю на хама, але мене обеззброїли товариші. З кожним днем мені все важче було перебувати в цій клоаці. В Гвардійських полках, — сере-д офіцерства зокрема, — немає того справжнього патріотизму, страшно сказати — немає. навіть любови до династії. Це не дворянство, а набрід. Цим, по' суті, пояснюється мій розрив з. полком. Я не можу водитись з людьми, яких не поважаю. Ну, здається все. Вибачте за деяку плутаність, поспішаю, треба спакувати валізу і їхати до коменданта. Бувайте здорові, тату. З армії надішлю докладного листа. Ваш Євген".

Потяг на Варшаву рушав о восьмій годині увечорі. Листницький візником доїхав до вокзалу. Позаду в сизувато-блакитному миготінні вогнів ліг Петербург. На вокзалі тісно і галасливо. Переважають військові. Носій поклав валізу Листницького і, діставши своє, побажав їх благоррдію щасливої дороги. Листницький скинув шабельтас і шинелю і, розв'язавши ремінці, постелив на лаві квітчасто-шовкову кавказьку ковдру. Внизу, коло вікна, розклавши на столику домашні наїдки, закусював худорлявий, з обличчям аскета, священик. Струшуючи з пасмистої бороди хлібні крихти, він частував смагляву миршавеньку дівчину в формі учениці, що сиділа проти нього.

— Покуштуйте но. А?

— Дякую.

— Годі бо соромитись, вам, при вашій комплекса, треба більше їсти.

— Спасибі.

— Ну, от мнишки скоштуйте. Може ви, пане офіцере, покуштуєте?

Листницький звісив голову.

— Ви до мене?

— Так, так, — свердлив його священик, похмурими, кольору каменя-самородка, очицями і посміхався самими тонкими губами, під невеселою паростю волокнуватих у таловинках вусів.

— Спасибі. Не хочу.

— Даремно. Що у вуста входить, не оскверняє. Ви до армії?.

— Так.

— Хай вам бог помагає.

Листницький крізь плівку дрімоти, мов здалека, вчував густий голос священиків, і здавалось уже, що це не священик говорить баса й мов би скаржачись, а осавул Громов.

— Родина, знаєте,— бідна парахвія. От і їду полковим священиком. Руський нарід не може без віри. І рік-у-рік, знаєте, віра кріпшає. Є, звичайно, такі, що відходять, але з інтелігенції, а мужик за бога міцно держиться. Так.. Отакечки...— зідхнув бас і знову потік слів, що вже не доходять до свідомости. Листницький засинав. Останнє, що відучує— запах свіжої фарби від дощатої в дрібні паски стелі

і поклик за вікном:

— Багажня приймала, а мені діла немає.

"Що багажня приймала?" — ворухнулась свідомість і ниточка непомітно урвалась. Здоровкуватий після двох, неспаних ночей навалився сон. Прокинувся він, коли потяг відірвав уже від Петербурга верстов із сорок простору. Ритмічно татакали колеса, вагон хитався, підгонюваний поштовхами паротягу, десь у сусідньому купе стиха співали, фіялкові косі тіні кидав лихтар.

Полк, куди дістав призначення сотник Листницький, зазнав великих утрат в останніх боях, його вивели із сфери боїв і спішно поповнювали кіньми й людьми.

Штаб полку стояв у великому торговельному селі Берез-нягах. Листницький висів з вагону на якомусь безименному

полустанкові. Там же вивантажився походний шпиталь/ Спитавши в лікаря, куди прямує шпиталь, Листницький дізнався, що він переїздить з південно-західнього фронту на цю ділянку і зараз же вирушить за маршрутом Березняги — Іва-нівка — Кришовинське. Великий багровий дікар дуже неласкаво висловлювався про своє безпосереднє начальство, громив штабних з дивізії і, куйовджачи бороду, поблискуючи з-під золотого пенсне злими очицями, виливав свою жовчну гіркоту перед випадковим бесідником.

— Ви мене можете підвезти до Березнягів?:—перепинив його на півслові Листницький.

— Сідайте, сотнику, на бідку. їдьте, — погодився лікар і, фамільярно покручуючи ґудзика на сотниковій шинелі, прагнучи співчуття, гуркотів стриманим басом.

— Ви ж подумайте, сотнику: протрусились двісті верстов у товарячих вагонах для того, щоб вештатись тут б§з діла, тоді, як там, звідки мій шпиталь перекинули, два дні йшли найкривавіші бої, залишилась маса поранених, що потребували негайної нашої допомоги (лікар із злостивою гласністю переказав знову "найкривавіші бої", налягаючи на "р", пририкуючи).

— Чим же пояснити цю нісенітницю? — для годиться поцікавився сотник.

— Чим? — лікар іронічно напнув понад пенсне брови, рикнув:— Безладдям, безглуздям, дурістю командного складу. Ось чим! Сидять там мерзотники і плутають. Немає розпорядливосте, просто немає здорового глузду. Пам'ятаєте Вересаева "Записки лікаря"? Егеж! Повторюємо в квадраті.

Листницький відкозиряв, попрямував до транспорту, услід йому тіпаючи в багрових прожилках торбами щок, крякав сердитий лікар:

— Програємо війну, сотнику! Японцям програли і не порозумнішали. Шапками закидаємо, так що вже там... — і пішов коліями, переступаючи через калюжки, пойняті нафтовими райдужними іскорками, журливо мотаючи незграбною головою.

Смеркало, коли шпиталь під'їхав до Березнягів.