Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

У Єгора таки був перелом. Не складний, проте довелося наклади гіпс. З лікарні він вийшов схожим на велику качку з білим дзьобом. Та й перші кілька годин говорив точно як Дональд Дак. Я думала, що свекруха приб’є мене на місці. Ще б пак, це через мою помилку постраждав її синочок! Я морально готувалась до страшної інквізиції. Думала, вона вже розпалила багаття й готується зробити з мене шашлик. Але ні... Полилась, бубоніла трішки, проте чергових розбірок влаштовувати не стала.

Вже потім я зрозуміла, що у нашої пані голова забита геть іншим.

- Завтра приїде Юра, - повідомила вона, відводячи погляд. – Залишитесь на вечерю чи вам вже треба їхати?

- А хто такий Юра? – не зрозумів Єгор. – Якийсь родич?

- Майбутній, - посміхнулась я. – Якщо правильно зрозуміла, то це батько Тараса.

Тамара Петрівна закивала головою.

- Все вірно, - розцвіла на очах. – Але для вас він Юрій Миколайович. Буду дуже вдячна, якщо ви не станете кепкувати з нього.

- Та коли ми таке робили?

- Щоразу, коли називали його Дідом Морозом! – рявкнула свекруха.

- Ми його так не називали, - заперечив Єгор.

- Угу, ми називали його Сантою, - я узяла Тамару Петрівну за руку. – Не хвилюйтесь, все буде добре.

Знаєш, що я помітила, поки проживала у селі? Там прийнято усе робити з розмахом. Якщо консервація – то так, щоб вистачило прогодувати цілу армію. Якщо працювати, то так, аби ввечері з ніг валитись. Якщо посиденьки, то з бенкетом, щоб аж пузо тріснуло. Знайомство дітей зі своїм кавалером апріорі має бути чимось інтимним та дуже домашнім. Я думала, що ми посидимо за столом, поп’ємо чай з тортиком, послухаємо цікаві історії із життя наших закоханих... Проте Тамара Петрівна мала інші плани.

До тієї вечері ми почали готуватися з самого ранку. Не зважаючи на те, що я вже прибрала будинок, свекруха провела генеральне прибирання після мого генерального прибирання. А потім взагалі спека почалася: котлети, салати, м’ясо, відбивні, холодець... Таке враження, що ми зібралися відразу весілля відгуляти.

- Я начистила картоплі на пюре, - вказала на повну каструлю. – Що робити далі?

Тамара Перівна подивилась на результат моєї праці.

- Дуже смішно, Танюшо, - реально удала, що сміється. – Ще не вистачало, аби гості подумали, що ми жлоби! Всім по ложці, і нічого не залишиться. Треба ще стільки ж.

- Повторіть, скільки гостей ви чекаєте? – про всяк випадок перепитала я. Судячи з масштабів приготувань, свекруха чекала на цілу делегацію.

- Ну сама порахуй... Юрій Миколайович, Тарас з Сонею, я, ти, Єгор... – стала загинати пальці. - Ще Зою покликала. Семеро.

- У місті б ми просто замовили пару піц...

- У місті не знають, що таке справжня гостинність, - відмахнулась.

Я так і не зрозуміла, відколи це гостинність вимірюється рівнем задовбаності хазяїна. Цілий день готуєшся до приходу гостей, потім обслуговуєш їх, як рабиня, а коли вони підуть додому, то до ночі миєш посуд. Супер! Цілковите задоволення.

У будинок зайшов спітнілий Єгор.

- Яблука з горища зняв. Куди поставити?

- Біля воріт, щоб потім Тарас у машину закинув, - скомандувала Тамара Петрівна. – А ще принеси по кілька банок варення, огірків і компоту.

- Мам, ти впевнена, що Санті все це потрібно?

- Не називай його так! Звісно потрібно! Як це не потрібно? – свекруха насупила брови. – Йому буде приємно отримати подарунки. Я ще й м’яса дам.

Я хотіла промовчати, проте не втрималась:

- А непогано цей Юрій влаштувався. Навіть, якщо у вас нічого не складеться, цією гуманітаркою, - вказала на ящики з овочами і фруктами, - він ще місяць зможе харчуватися.

- Чого це у нас не складеться?! – Тамара Петрівна якось небезпечно підняла ніж. Я відразу замовкла й узялась дочищувати картоплю. – Все складеться... От вийду вдруге заміж, кину все це та переїду жити в місто.

- І будеш розводити курей на балконі, - хмикнув Єгор. – Не поспішай, мамо. Треба спершу переконатися, що той Санта Миколайович – нормальний дід.

- Він ще не дід!

- Парубок, - виправила я.

Коротше, ми таки завершили приготування. Я навіть встигла зробити свекрусі красиву зачіску (можеш уявити настільки у нас покращилися стосунки) та макіяж. Наречена була готова до сватання, а їжа – до споживання.

Спершу до нас прийшли Соня та баба Зоя. Остання навішала на себе стільки «магічних» талісманів, що стала схожою на циганку. Тарас сповістив, що вже заїхав у село, і ми вистроїлися в рядочок біля воріт.

- Ти теж почуваєшся максимально по-дебільному? – прошепотім мені на вухо Єгор.

- Ага.

- Не вистачає тільки караваю та рушника...

- Чи гарбуза, - додала Соня.

Я не зрозуміла, що вона має на увазі.

- Нащо гарбуз?

- Ти не чула про цей звичай? – закотила очі, наче це відомо усім, окрім мене – Коли до дівчат приходили свататись, а хлопець не подобався, то йому вручали гарбуза.

- Якось дивно... Нащо їм взагалі щось давати?

Соня знизала плечима.

- Мабуть, щоб настрій підняти. А то бідоласі доведеться йти додому з зовсім порожніми руками. Так хоч кашу гарбузову зварить...

- Мамин кавалер точно з порожніми руками не поїде. Он диви, скільки харчів йому приготувала!

Тамара Петрівна пхнула сина ліктем.

- От же заціпився! Тобі що шкода?

- Та ні. Просто... все це якось дивно. Наче тільки вчора я одружувався, а сьогодні вже моя мама роман завела...

- От одружився, і будь щасливий. А мені теж пожити хочеться.

- Правильно, Тамаро Петрівно, - кивнула я.

На горизонті показалась вже знайома автівка. Увесь наш дивний колектив, як за командою, вирівняв спини. Соня випятила груди. Може, для Єгора це дійсно було дивно, але я не могла стримувати щастя. Нарешті моя свекруха матиме про кого піклуватися. Нарешті вона залишить нас у спокої.

Наречений підкотив при повному параді. В костюмі, з квітами та джентльменським набором у пакеті з АТБ – цукерки, шампанське, ікра та банани. Відразу помітно, що окрім пенсії він ще й викладацьку зарплатню отримує. А непогана партія, скажу я вам.