Читати книгу - "Загублена, Гілліан Флінн"

— Го, ти трішки занадто радикальна.

Насправді я з нею погоджувався, але не міг чути, як Го вимовляє такі слова. Я мусив їх дискредитувати.

— Ніку, це і є трішки занадто радикально. Треба зробити кілька дзвінків.

— Будь-що, як тобі стане від цього краще.

Го тицьнула мене в ребра двома пальцями.

— Навіть і не думай протягувати зі мною це лайно, Лансе. «Ой, дівчатка так легко перезбуджуються». Цю фігню. Ти справді загнав себе в кут, мій друже. Витягни голову зі сраки й почни допомагати мені все виправляти.

Я відчував, як під футболкою вже починав набрякати синець, але, хвала Господу, Го розвернулася й пошурувала до своєї кімнати. Я тупо сів на диван. А потім, пообіцявши собі піднятися, ліг.

Мені снилася Емі. Вона повзла підлогою нашої кухні, допомагаючи собі ліктями й колінами, намагаючись дістатися чорного ходу, але кров заливала їй обличчя, й Емі рухалася повільно, занадто повільно. Її гарненька голова була якоїсь дивної форми — вгнута з одного боку. Кров цебеніла з довгого пасма з волоссям, а Емі стогнала моє ім'я.

Я прокинувся і зрозумів, що вже час додому. Потрібно було побачити те місце — місце злочину. Я мусив його побачити.

На спеку ніхто не висовувався. Наш квартал був такий самий безлюдний і самотній, як і в день зникнення Емі. Я зайшов у парадні двері й віддихався. Дивно, що такий новий будинок можуть так швидко наповнити привиди, і не в романтичній манері вікторіанських романів, а просто до біса зруйнувати. Будинок з минулим, а йому ж лише три роки. Криміналісти все тут обнишпорили; поверхні були брудні, липкі, залапані. Я сів на диван, а там смерділо якимсь чужим дядьком — гострий запах лосьйону після бриття. Я, незважаючи на спеку, повідчиняв вікна, щоб вивітрити всі ті аромати. Сходами спустився Блікер, і я його підняв і почав гладити, а кіт щасливо муркотів. Хтось, мабуть, коп, насипав йому повну миску корму. Приємний жест після руйнації мого будинку. Я обережно опустив тваринку на нижню сходинку, потім піднявся до спальні, розстібаючи сорочку. Влігся посеред ліжка й заховав обличчя у подушку. Це була та сама наволочка небесно-блакитного кольору, на яку я витріщався в ранок нашої річниці. Той самий ранок.

Задзвонив мій мобільний. Го. Я відповів.

— Еллен Еббот вестиме сьогодні спеціальне пообіднє шоу. Воно про Емі. Про тебе. Я... е-е-е... там усе погано. Хочеш, щоб я приїхала?

— Ні, я здатен подивитися його на самоті, дякую.

— Гаразд, поговоримо пізніше,— мовила Го.

«Еллен Еббот наживо» було кабельним шоу, що спеціалізувалося на зниклих чи вбитих жінках. Ведучою була завжди розлючена Еллен Еббот, колишній прокурор і захисниця прав жертв.

Шоу почалося з Еллен. У неї було укладене феном волосся й намащені блиском губи, вона витріщалася в камеру.

— Сьогодні до вашої уваги шокуюча історія вродливої молодої жінки, яка стала прототипом у серії книжок «Неймовірна Емі». Вона зникла. Будинок перевернутий догори дриґом. Її чоловік — Ланс Ніколас Данн, безробітний письменник, який тепер є власником бару, відчиненого коштом дружини. Хочете побачити, як він переживає? Ось фото, зняті після зникнення його дружини — Емі Елліот-Данн. Це, до речі, відбулося п'ятого липня, на їхню п'яту річницю.

На екрані з'явилася моя світлина з прес-конференції, з придуркуватою посмішкою. На іншій світлині я махав і посміхався, наче королева краси, сідаючи в авто. (Я махав Мерібет; посміхався, бо завжди роблю так, махаючи).

Потім випливло фото з мобілки, де я був з Шоною Келлі, як спекла пиріг «Фріто». Ми притулилися одне до одного щоками, сяючи білосніжними зубами. Тоді на екрані з'явилася Шона наживо, вся така засмагла й підтягнута; вона посерйознішала, поки Еллен відрекомендовувала її Америці. По всьому моєму тілу покотився піт.

ЕЛЕН: Отож, Ланс Ніколас Данн. Шоно, можете описати нам його поведінку? Ви ж познайомилися з ним під час пошуків його зниклої дружини, і Ланс Ніколас Данн... що?

ШОНА: Він був дуже спокійний і дружній.

ЕЛЕН: Пробачте, пробачте. Він був дружній і спокійний? У нього ж зникла дружина, Шоно. Який це чоловік може за таких обставин бути дружнім і спокійним?

На екрані знову з'явилося гротескове фото. Ми якимось чином видавалися ще життєрадіснішими.

ШОНА: Ну, взагалі він навіть трішки фліртував...

«Варто було бути з нею люб'язнішим, Ніку. Треба було з'їсти клятий пиріг».

ЕЛЕН: Фліртував? Поки його дружина Бог знає де, а Ланс Данн... ну, пробачте, Шоно, але це фото просто... навіть не знаю кращого слова за «огидне». Оце такий має бути вигляд у безвинного чоловіка...

Решту репортажу Еллен Еббот — професійна провокаторка — не давала спокою відсутності мого алібі.

— Чому Ланс Ніколас Данн не має алібі аж до опівдня? Де він був того ранку? — тягла вона зі своїм акцентом техаського шерифа. Її гості погодилися, що це ненормально.

Я набрав Го, а вона сказала:

— Ну, ти майже тиждень протримався, поки вони не ополчилися.

Далі ми ще довго обмінювалися лайкою. Бісова Шона, навіжена суча хвойда.

— Зроби щось справді, справді корисне сьогодні, активне,— порадила Го.— Люди тепер спостерігатимуть.

— Я не можу сидіти спокійно, навіть якби хотілося.

Я поїхав у Сент-Луїс, згораючи від люті, переграючи в голові телевізійний репортаж, відповідаючи на питання Еллен, затикаючи їй пельку. «Сьогодні, Еллен Еббот, бісова ти шльондро, я знайшов одного з переслідувачів Емі. Дезі Коллінгза. Я вистежив його, щоб витягнути правду».

Я стану чоловіком-героєм. Якби була епічна музика, то я б її врубав. Я — простий чолов'яга з робочого класу — розберуся з розбещеним багатієм. Медіа просто накинеться на таке. Одержимі переслідувачі більш інтригують, ніж пересічні жінковбивці. Ну, принаймні Елліоти це оцінять. Я набрав Мерібет, але потрапив на автовідповідач. Далі.

Заїхавши у його райончик, я змінив своє бачення Дезі з просто заможного до надзвичайно, хворобливо багатого. Цей тип жив у маєтку в районі Ледью, що коштував принаймні п'ять мільйонів. Побілена цегла, чорні лаковані віконниці, газове освітлення і плющ.

Я одягнувся по-діловому: пристойний костюм і краватка, але, дзвонячи у двері, усвідомив, що костюм вартістю чотириста доларів приверне набагато більше уваги, ніж джинси. Почувся цокіт парадного взуття, що наближався з глибини будинку до входу, і двері відчинилися з таким собі смоктанням,