Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Хлопець роздумливо кивнув головою.

— Це наче бандит, пане?

Цього разу сміх почувся вже в кількох місцях зали.

Кеннет дивився й не розумів. Хлопець, навіть якщо його й не захищали місцеві звичаї, з кожною фразою отримував дедалі більше симпатії у зібраних тут. Пробуджував у гіршому разі співчуття, але не гнів. Лейтенант перевів погляд на жерця, який стояв поруч: той задоволено кивав, наче все відбувалося за його планом. Що ж відбувалося?

Він зрозумів, коли за мить відгукнувся Навер.

— Я тобі вірю, — він поплескав хлопця по щоці жестом, яким плескають розумного пса. — Вірю, а тому спробую зробити так, щоб тебе не було покарано, і навіть накажу відвести тебе додому. Але ти маєш довести мені, що кажеш правду, що ніхто не наказав тобі прийти сюди і що цей плащ — просто маскарад. Зніми його, наплюй і насци на нього, щоб я зрозумів, що ти не шпигун.

Вартівники, що стояли в строю, шарпнулися, зламали лінію, кілька з них потягнулися за зброєю.

— Рота!!! Рівняйсь!!! — Кеннет устиг рикнути це, доки не сталася трагедія. — Струнко!

Вони послухалися, хоча кілька — з ваганням, повернулися на місце, випросталися. Кеннет глянув спершу на Навера, тоді на жерця, який вже широко усміхався, а потім перевів погляд на графиню. Не мав сумнівів, хто тут зараз командує. Ковтнув слину, майже прохально мазнув по руків’ю меча. На мить здавалося, що в її очах з’явилося співчуття. Потім вона хитнула головою. Ні.

Ні.

Він відвернувся від неї.

Двадцять років тому Восьма рота Четвертого полку Гірської Варти втратила два свої плащі в сутичці з бандою веклавських розбійників. Двоє солдатів просто загубили заплічні мішки.

І хтось із бандитів знайшов. Коли банду нарешті вистежили, виявилося, що розбійники вкинули плащі до ями, яку використовували замість відхожого місця. Вони ні для чого не були їм потрібні. Роту спершу віддали під суд — усю; потім розпустили, а солдатів віддали до інших загонів, де їх довгий час сприймали як вигнанців. Відтоді Четвертий полк не мав роти за номером вісім.

До певних справ у Гірській Варті ставилися на диво поважно. Кеннет знав: якщо хлопець зробить те, до чого його підмовляє Навер, його загін також припинить своє існування. У таких справах не було пом’якшувальних обставин.

Коли він вступав до Варти, командир роти накинув йому на спину тоді ще білу плахту матерії і сказав: «Носи його з гідністю й ніколи не дозволяй, щоб хтось його зганьбив. Він робить тебе вартівником». Він досі пам’ятав ту сцену. Солдати могли не вдягати плащів, інколи демонстративно, інколи — тому, що так було зручніше, але правдою було те, що для Гірської Варти цей шматок білої матерії грубого ткання залишався символом статусу, ознакою належності до мужніх, завзятих загонів гірської піхоти, про яку говорили, що в битві вона не поступається самій імператорській гвардії. Це була єдина частина їхньої форми, знак і розпізнавальний символ. Замість знамен і хоругв, замість лардосів — дерев’яних палиць із символом полку, закріпленим на верхівці, Гірська Варта носила свої плащі. Кеннет ніколи не чув, щоб якийсь вартівник продав свій плащ або залишив його на полі битви як трофей для ворога. Право володіти плащем кожен мав з миті, коли вступав до лав Варти — і аж до самої смерті, коли у плащах їх ховали в землю. Не мало значення, що плащ був подарований комусь не з загону. На ньому й надалі був номер роти, дві вишиті чорною ниткою шістки. Не можна дозволити, щоб хтось його зганьбив. І водночас вони нічого не могли зробити.

Жрець дивився йому в очі й усміхався. Навер продовжив:

— Ну ж бо, хлопче. Я — твій приятель і справді хочу тобі допомогти. Просто покажи мені, що це звичайна ганчірка, яку ти вдягнув, щоб врятуватися від холоду. Не бійся, ти отримаєш новий плащ, кращий і тепліший. Просто зніми цей, наплюй і насікай на нього, щоб я знав, що ти не шпигун.

В’язень шарпнувся, плаксиво скривився. Мовчав. Нарешті легенько похитав головою.

Удар прозвучав так, наче хтось кинув шматок м’яса на дошку. Цього разу бандит завдав його відкритою долонею — болісно та презирливо.

— Я не стану чекати до ранку! — гарикнув він. — Доведи мені, що ти не шпигун, або помреш. Давай! Пустіть його.

Прибічні відступили, хлопець захитався, на мить здалося, що він упаде. Кеннет зробив крок уперед.

— Лейтенанте… — шепіт — ні, шипіння — графині було різким, як клинок, що втикається в потилицю.

Він знав, про що йдеться: про палаючий кордон, про знищені міста, зрівняні із землею села, про кров, трупи, сльози. Йшлося про це. Якщо дадуть себе спровокувати, якщо витягнуть зброю, бандити Навера увірвуться до зали, й почнеться різанина. Перемовини будуть безповоротно зірвані. Може, сам тахґ заплатить за це життям, а його племінник усядеться на трон. А потім культ Сетрена-Бика придушить усіх залізним кулаком і поведе на схід. Саме тому жрець не спускав з нього погляду. Тут ішлося про дещо більше, ніж про долю однієї кампанії. Але все одно легше від цього не було.

Він перевів погляд на своїх солдатів. Ті стояли трохи в глибині зали, навколо них було пусто. Майже чотири десятки вартівників у неповному обладунку, бліді обличчя, стиснуті кулаки, долоні на руків’ях мечів, шабель і сокир. І погляди, які кидали на нього: гнівні, в очікуванні наказу. За крок до того, щоб наказ порушити.

Він рушив униз, по сходах, в їхній бік. Коли зробив перший крок, обличчя жерця запроменілося радістю, а рот відкрився для крику. Графиня зірвалася на ноги, перекинувши стілець. Він це проігнорував. Минув здивованого Навера і, не оглядаючись на хлопця, підійшов до солдатів. Зайняв своє місце попереду, в першій десятці.

— Пане лейтенанте… — вартівник праворуч навіть оком не кліпнув, але голос мав такий, наче хтось стискав йому пальці на горлянці. — Що робимо?

— Стоїмо, Варве. Наказ посольства.

— Але…

— Стоїмо, — вицідив він крізь зуби. — Ані руш.

Новий удар відкинув бранця назад. Навер підійшов і схопив його за волосся, не дозволяючи впасти, опустив його голову вниз і потужним ударом коліна в обличчя послав