Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Банкрофт сидів посередині ряду шезлонгів, праворуч від нього — Уму Прескотт, а ліворуч — чоловік і жінка, з якими я ще не зустрічався. Коли я дійшов до нього, він не встав — ба більше, він на мене майже не глянув. Він показав однією рукою на місце біля Прескотт.

— Сідайте, Ковачу. Це останній гейм.

Я вимушено всміхнувся, борючись зі спокусою вибити йому ногою зуби, і влаштувався на шезлонгу. Уму Прескотт перегнулася до мене і пробурмотіла, прикрившись рукою:

— Сьогодні до пана Банкрофта поліція проявила недоречну увагу. Ви дієте не так витончено, як ми сподівалися.

— Я просто розігріваюся, — пробурмотів я у відповідь.

Коли якийсь попередньо визначений час вичерпався, Міріам Банкрофт і її супротивник скинули з себе рушники та зайняли позиції. Я дивився на гру, відкинувшись назад, і переважно стежив за пружним тілом жінки, яке звивалося під білою бавовною, згадуючи, який вигляд воно мало без одягу, як воно звивалося піді мною. Одного разу, просто перед подачею, вона помітила, як я дивлюся на неї, і її вуста скривилися: її це трішечки звеселило. Вона ще чекала на мою відповідь, і, вочевидь, подумала, що зараз її отримає. Коли матч закінчився вихором нелегких, але явно вдалих ударів, вона пішла з корту з осяйною усмішкою.

Коли я підійшов привітати Міріам Банкрофт, вона розмовляла з незнайомими мені чоловіком і жінкою. Вона побачила моє наближення й повернулася, щоби прийняти мене до маленької компанії.

— Пане Ковач, — її очі ледь помітно розширилися. — Вам було приємно на це дивитися?

— Дуже, — щиро сказав я. — Ви геть немилосердні.

Вона схилила голову набік і заходилася витирати змокле від поту волосся рушником, який тримала в одній руці.

— Лише за потреби, — промовила вона. — Ви, звісно, не знаєте Налан і Джозефа. Налан, Джозефе, це — Такеші Ковач, посланець, якого Лоренс найняв для розслідування свого вбивства. Пан Ковач із іншої планети. Пане Ковач, це — Налан Ертекін, голова Верховного суду ООН, і Джозеф Фірі з Комісії з прав людини.

— Радий знайомству, — я швидко й офіційно вклонився їм обом. — Ви, як я розумію, приїхали обговорити Резолюцію 653.

Двоє посадовців перезирнулись, а тоді Фірі кивнув.

— Ви доволі добре поінформовані, — серйозно промовив він. — Я дуже багато чув про Корпус посланців, але все одно вражений. Як давно ви на Землі?

— Близько тижня.

Я перебільшив, сподіваючись притлумити параною, яка зазвичай нападає на виборних посадовців у присутності посланців.

— Так, тиждень. Це справді вражає.

Фірі був кремезним чорношкірим чоловіком, вочевидь, років п’ятдесяти з гаком, із легкою сивизною у волоссі та сторожкими карими очима. Він, як і Денніс Найман, демонстративно носив зовнішню оптику, але, якщо Найманові сталеві лінзи були розраховані на те, щоб підкреслювати риси його обличчя, то ця людина носила окуляри, щоб відвертати увагу. Вони мали важку оправу та надавали йому схожості з забудькуватою духовною особою, проте очі, що ховалися за їхніми лінзами, не пропускали нічого.

— І як ваші успіхи з розслідуванням? — спитала Ертекін, арабка, що відзначалася строгою вродою й була на пару десятиліть молодша за Фірі, а отже, ймовірно, носила вже щонайменше другий чохол. Я всміхнувся їй.

— Слову «успіхи» важко дати визначення, ваша честь. Як сказала би Квелла: «До мене приходять зі звітами про успіхи, але я бачу лише зміни та спалені тіла».

— А, то ви зі Світу Гарлана, — ввічливо сказала Ертекін. — А чи вважаєте ви себе квеллістом, пане Ковач?

Я дозволив своїй усмішці розтягнутися.

— Вряди-годи. Я сказав би, що вона почасти мала рацію.

— Взагалі-то, пан Ковач був дуже заклопотаний, — поспіхом заговорила Міріам Банкрофт. — Гадаю, їм з Лоренсом є що обговорити. Можливо, було би краще, якби ми дали їм цим зайнятися.

— Так, звісно, — Ертекін нахилила голову. — Можливо, ми ще поговоримо згодом.

Вони втрьох пішли поспівчувати супротивникові Міріам, який сумовито ховав у торбі свою ракетку та рушники; але Налан Ертекін, незважаючи на всі дипломатичні зусилля Міріам, явно не надто кортіло втекти. На мить я відчув, що захоплююся нею. Сказати комусь із очільників ООН, по суті, посадовій особі Протекторату, що ви квелліст, — це певною мірою те саме, що зізнатись у ритуальних убивствах за вегетаріанською вечерею: так, узагалі-то, не прийнято.

Я обернувся і біля свого плеча побачив Уму Прескотт.

— Ходімо? — похмуро запитала вона й показала в бік будинку.

Банкрофт уже крокував попереду. Ми пішли за ним — як мені здалося, надто швидко.

— Одне запитання, — видушив із себе я між вдихами та видихами. — Хто той пацан? Той, із яким розправилася пані Банкрофт.

Прескотт кинула на мене нетерплячий погляд.

— Це страшна таємниця, так?

— Ні, пане Ковач, це не таємниця, ані страшна, ані якась іще. Я просто вважаю, що вам, можливо, варто було би думати не про гостей родини Банкрофтів, а про дещо інше. Якщо вам аж так кортить знати, то іншим гравцем був Марко Кавахара.

— Та невже, справді? — я ненароком заговорив як Фірі. Подвійний бал мені за особисті якості. — То ось де я бачив його обличчя раніше. Він схожий на матір, еге ж?

— Я насправді не знаю, — відмахнулася Прескотт. — Ніколи не зустрічалася з пані Кавахарою.

— Вам пощастило.

Банкрофт чекав на нас у екзотичній оранжереї, що притулилася до морського крила будинку. Її скляні стіни буяли чужими кольорами та формами, серед яких я помітив молоде дзеркальне дерево та численні підставки зі страдним зіллям. Банкрофт стояв біля однієї з останніх і ретельно посипав її білим металевим пилом. Про страдне зілля я знаю небагато — хіба що про його очевидну користь як захисного засобу, — тож гадки не мав, що то за порошок.

Коли ми зайшли, Банкрофт повернувся.

— Будь ласка, говоріть тихо, наскільки це можливо, — його голос у звукопоглинальному середовищі звучав навдивовижу слабко. — Страдне зілля на цій стадії розвитку дуже чутливе. Пане Ковач, ви, як я розумію, з ним знайомі.

— Так, — я позирнув на долонеподібні чашечки листків з малиновими плямами посередині, що й дали рослині її ім’я. — Ви впевнені, що це — зрілі екземпляри?

— Цілком. На Адорасьйон ви, певно, бачили більші, але «Накамура» на моє замовлення пристосувала ці екземпляри для закритих приміщень. Це надійно, як нуль-вібраційна кабіна і, — він показав на три стільці зі сталевими каркасами біля страдного зілля, — набагато зручніше.

— Ви хотіли мене побачити, — нетерпляче сказав я. — З якого приводу?

Усього на мить його чавунний погляд уп’явся в мене з усією силою трьох з половиною століть Банкрофта, і я все одно що зазирнув у